— Вибачте, але ні…
— То, може, сядеш до мене у машину?
— Я…
Я не знав, що робити. Хто він — справді двійник, якийсь авантюрист чи злочинець? У мене двоє братів — Михайло і Марко. Ще один брат? За віком — він мій ровесник. Брат-близнюк? Звідки б йому взятися?
У цей час у чоловіка в машині запищав мобільник.
— Так, — сказав він. — Зрозуміло. Негайно вирушаю.
Тоді повернувся до мене. Поглянув вивчаюче. Чомусь похитав головою.
— Вибач, брате, мене чекають. А коли я поспішаю, то марно розмовляти. Тим більше з тобою, вести таку розмову. Ми ще зустрінемося. Мусимо зустрітися. До побачення, брате!..
Він зачинив дверцята. Машина рушила. Я стояв, наче ошпарений. Був готовий от-от закричати. Вже розтулив рота. Але крику не було.
Прокинувшись, я не став довго залежуватися в ліжку, бо відчував, що інакше до моєї бідної голови полізуть думки-підступниці. Їхньої навали все одно не уникнути, але я знав із досвіду: коли щось робиш, гнітючість не так відчувається.
Насамперед — поснідати.
Нашвидкуруч умившись, я опустився вниз. Перегнув нашу гримкотливу вулицю. За якийсь десяток хвилин вже заходив до найближчої кав'ярні. Замовив яєчню і каву, а коли впорався з ними, побачив, що сніданок зайняв у мене всього-на-всього вісім хвилин.
«Що ж далі? — подумав я. — Ага, пошта. Треба подзвонити додому».
До найближчого відділення зв'язку, де знаходився міжміський телефон, теж рукою подати. Я навмисне не став набирати за кодом, а замовив розмову із селищем у поважної чорноволосої тітоньки, що напівдрімала за високим подряпаним бар'єром.
Трохи порахувавши тролейбуси, які безжурно-інтервально проносилися мимо, я всівся коло оббитої червоним дерматином стіни. Треба було б дорогою купити газету. А так довелося заплющити очі й відразу відчути присутність у моїй свідомості Магди.
Я побачив, як вона щось каже до мене, я не відповідаю, вона починає рвучко збиратися.
«Але ж так було вчора, — подумав я, — крім того, я не міг цього бачити, бо спав».
Можливо, я засну й зараз? Але для чого я тоді замовив розмову?
Хтось прочовгав повз мене. Я розплющив очі і побачив старого дідка з пишною розпатланою шевелюрою, що артистично розметалася по плечах.
Я провів дідка поглядом і подумав, що Магда не любила людей з довгим волоссям. Щось вона говорила про це останнім часом. Невже мені цікаво, що вона говорила?
Цікаво, де вона зараз? У котроїсь із подруг? Поїхала до Іринки? Чи, може, до своїх батьків?
Я розумів, що мав би зателефонувати кудись, зчинити тривогу, шукати, адже все-таки не голка і не сумка зникла, а дружина, але не мав до цього ні найменшого бажання. Імітувати почуття, що ми з успіхом робили, відколи минуло перше взаємне захоплення? Ні, з мене досить.
Крім того, я був певен, що Магда не пропаде. Авжеж, не пропаде, нема чого й бідкатися даремно. Коло знайомих у неї — дай Боже, вміння спілкуватися з людьми теж не позичати. Що ще треба?..
Підсвідомо я розумів, що мав би все ж зробити якісь кроки, що, можливо, Магда й сподівається на те, що буду шукати, може, хоче таким робом перевірити моє ставлення до неї, але… навіщо?..
А втім… Навіщо я їй обіцяв золоті гори… Бо вірив. Вірив у власні сили, у свою зірку, у своє призначення на цій землі.
Усе ж виявилося набагато складнішим. Ніхто не зустрічав мене з розкритими обіймами, не поспішав утілювати мої ідеї в життя, більше того, вони з кожним роком, новою розробкою виявлялися недолугими і банальними. Сірими, як зграя вовків. Та у вовків хоч є зуби, мої ж ідеї і задуми повмирали без найменшого опору, ніби, коли з'явилися на світ, уже відчували себе приреченими.
— Ясенівка, пройдіть у восьму кабіну.
Квапливо підвівшись, я зайшов до кабінки, взяв трубку.
— Алло, я слухаю, — почув зовсім поруч лагідний мамин голос. — Це ти, Михайлику?
— Ні, я. Доброго ранку, мамо.
— Андрійку… Ти з дому дзвониш? З міста?
— З міста, звідки ж іще.
— Я гадала, може, ти..
— Ні, я не приїду. Маїда у вас?
— Ні, — здивовано сказала мама. — Вона мала приїхати?
— Ні, — поквапно відповів я.
— Тоді чому ти питаєш?
Чути було, що мама здивувалася ще більше. Я навіть зримо побачив, як побіліло її обличчя — у неї манера лякатися з будь-якої дрібниці. Я гарячково шукав слів, а язик наче прилип до піднебіння, і задряпало в горлі.
— Бачиш… вона…
— Що трапилось, Андрійку?
— А що мало трапитись? — вдавано бадьоро спитав я.
— У тебе голос якийсь дивний…
— Дивний? Тобі здається, мамо. Яка у вас погода?
— Погода? Тепла. Зранку трохи туман. А чому ти про це питаєш?