Я не зміг ухопитися за кінчик думки, що несподівано зникла, так само несподівано, як і з'явилася.
Мені раптом захотілося, щоб хтось вийшов із котроїсь квартири, заговорив до мене, я відповів би, і знайшов би багато слів, авжеж, багато, стільки, що вистачило б на нас двох. Я знайшов би такі слова, що цьому молодику, який тепер стоїть збоку і вперто вичікує, коли ж ми підемо далі, стало б зрозуміло, що він тут зайвий, що його прихід безглуздий і непотрібний. Авжеж, саме так — безглуздий і непотрібний.
Ніхто не вийшов. Під'їзд мовчав. Ми стояли на третьому поверсі. Моя рука поволі опустилася на поручні.
— Вам погано? — спитав тієї ж миті підкреслено турботливо мій супутник.
— Чому ви так вирішили? — різко повернувся я до нього.
— Ви спинилися, — він сказав це начеб вибачливо.
— Я спинився, — сказав я. — А може, ми живемо на третьому поверсі?
Він мав би відповісти: «Ні, я знаю, що ви живете на четвертому поверсі». Чи: «То чому ж ми не заходимо до квартири?» Він, однак, нічого не сказав. Стояв і чекав. Чекав і стояв. Очі у нього ДИВИЛИСЯ кудись повз мене, але я встиг помітити, що вони сірі з голубуватим відтінком. Невже Магда-Магдалена полюбила його за ці очі? Яка дурниця. А втім, чи мені не однаково? Я раптом гранично чітко усвідомив: єдиний вихід у мене — це вдавати байдужого до всього, що відбувається і відбуватиметься далі. До цих сходинок і стін, до дихання за спиною, до трагікомедії, що розігруватиметься у моїй квартирі. Абсолютно байдужим. Я чужий всьому цьому. Абсолютно чужий. Те, що минуло, вже не вернеш. Ось єдина рятівна думка, що мені лишається. Я буду твердити її ще зо два десятки сходинок до дверей нашої квартири.
«Чи, може, я рахуватиму сходинки?» — подумав я і рушив.
Хтось опускався назустріч. Мимо нас пройшла сусідка з верхнього поверху, розповніла жінка з полотняною авоською. Привіталася, я відповів, і нічого не трапилося. Отже, моє чекання було марним, і єдине, що мені лишалося, — маска байдужості. То ж я так і йшов — поволі і байдуже. На поверх вище вилазив годину, а може, й більше, принаймні мені так здалося.
Так само підкреслено байдуже я відчиняв двері. У цій квартирі все віднині було мені чуже.
— Що ж вам наказано забрати? — спитав я.
— Плаща і рожеве плаття. І сумку, яка стоїть у шафі.
— Беріть, — байдуже сказав я. — Відчиняйте дверці й беріть.
Він підійшов до шафи, так, ніби тут був уже (а може, й був), повернув ключ, що стримів у дверцях, потім сам повернувся до мене.
— Може, ви дістанете?
— Ні, вже, вибачте, — сказав я. — Діставайте, що хочете.
Він заглянув і вийняв сумку, наповнену речами. Потім вийняв плаща і рожеву сукню — я любив, коли Магда її вдягала. Діставши все це, він знову повернувся до мене, подивився співчутливо.
— Не розумію, — сказав він. — Ви так поводитесь, наче вам усе байдуже.
— Так воно і е, — сказав я.
Він зняв плаща і сукню з плечиків, акуратно склав їх, дістав з кишені чималий целофановий мішечок і засунув їх туди. І саме цей жест, ця акуратність, не знати чого, ще дужче розізлили мене. Мені захотілося викинути цього нахабу за двері, як паршиве щеня, викинути геть, можливо, й униз із четвертого поверху. Чесне слово, мені було б навіть приємно, якби я почув його розпачливий крик, і анітрохи не соромно.
«Цього тобі тільки не вистачало — зчинити бійку», — встиг подумати я, перш, ніж ступив крок до нього.
Він здивовано подивився на мене, і в його погляді зблиснула настороженість. Я відзначив, що ми приблизно однакового росту і однакової комплекції. Він лише був на років п'ять, а може, й більше молодший. Ця обставина раптом вивищила мене у власних очах.
«Усе повторюється, подумав я, невже справді все повторюється? Невже цей молодик — я в поліпшеному варіанті? І чого він чекає до біса? Чи він чекав, що я почну бійку?»
— Ви, здається, хочете щось запитати? — сказав непрошений гість з убивчим спокоєм.
— Так, — сказав я, намагаючись теж бути спокійним, хоч мені це вдавалося з неабиякою натугою. — Ви тільки-но закінчили університет, авжеж?
— Так, — сказав він.
— Поздоровляю, — глумливо сказав я і навіть не намагався приховати цю глумливість. — Поздоровляю і бажаю всіляких успіхів!
— Дякую, — сказав він. — Тільки іронізувати не слід. Я справді закінчив університет і маю свої плани.
— І ви, звичайно, подаєте неабиякі надії? — спитав я тим самим тоном, пропустивши його зауваження мимо вух. — Чи й масте вже своє підприємство? Може, банк?
— Яке це має значення?
— Таке, що я теж подавав колись неабиякі надії і пишався тим.