— Ви мандрували самі?
— Так. Діти були в моєї мами.
Вона розповідала далі, намагалася захопити тією розповіддю мене, але слухав я все менше й менше. Нас з'єднував і роз'єднував людський потік, люди кудись поспішали, тільки мені не було куди поспішати, хоч ще годину тому я бажав якомога швидше втра-пити додому і розставити всі крапки над «і». Тепер я зрозумів, що ніяких крапок не буде, що плин подій мені непідвладний. І це змусило подумати, що коли бути до кінця відвертим перед самим собою, то я досить слабка людина.
«А може, це розуміє й Оленка», — раптом здригнувся.
З несподіванки спинився, наштовхнувся на тітоньку з двома величезними авоськами, вона почала дорікати за неуважність, та я не став слухати, швидко втік, розчинився в цьому потоці, сховався за спинами інших людей. Не тому, що злякався докорів тієї товстухи. Мені ні з того, ні з сього здалося, що вона почула мої думки — передалися під час нашого зіткнення абощо. Звісно, безглузде відчуття, але я пробіг кілька десятків метрів, перш, ніж заспокоївся, і почекав Олену, яка роззиралася, загубивши мене з очей.
За рогом розкрилювалося на всі чотири боки перехрестя, де нам з Оленкою треба було розлучатися. Як у тій пісні: їй — наліво, а мені — направо.
— Чао, — махнув я рукою.
— Усе буде добре, — сказала Оленка.
— Авжеж, — легко погодився я. — Наші сьогодні обов'язково повинні виграти.
— Які наші? — не зрозуміла вона.
— Сьогодні ж футбол. Я, мабуть, піду подивлюся. Встигну ще. Гайда вдвох? — за-пропонував для годиться.
— Мій Петро теж, либонь, уже там, — сказала Оленка. — Ну, біжи. Ні пуху, ні пера!
— Ні риб'ячої луски, — пожартував я. — Наші обов'язково виграють.
— Усе буде добре, Андрійку, — повторила Оленка.
Я довго дивився їй услід. Раптом збагнув, що її бадьорі розповіді — то намагання якось підтримати мене, розвіяти, відволікти від невеселих думок. Невже ця жінка знає про мене, як і я про неї, більше, ніж належало б знати? Звичайні жіночі жалощі?
Тієї миті мене штовхнули в спину, я ледь здригнувся і згадав, що, коли хочу втрапити на стадіон до початку матчу, треба поспішати. Далі я вже побіг. Летів щодуху, намага¬ючись на бігу лавірувати між перехожими. Хтось наче дивився мені в спину, і від цього погляду треба було неодмінно втекти якомога швидше.
Думка про футбол народилася зненацька. Далі я вже думав лише про те, як потрапити на стадіон і не запізнитися. Наче без мене вчасно не розпочалася б гра, ніби моя присутність була там конче потрібна.
Коли відверто — уболівальником я був поганеньким: ще за збірну уболівав, трохи за київське «Динамо», ну, й за місцеву команду, але стадіон відвідував вряди-годи. На відкриття сезону ходив, потім ще раз — той же Левчук затяг. Мені було цікаво тільки в найнапруженіші моменти, може, тому, що я тут недавно, до гри місцевого клубу не звик. А проте… Я ж не винен, що футбол мене не захоплював. На результат матчу я своїм криком не вплину, бути уболівальником-фанатиком не вмію, то чого ходити?
«То чого ходити?» — подумав я і збагнув, що сьогодні є потреба побувати на футболі.
Може, в тому, що люди прагнуть на стадіон, є незрозуміла мені доцільність? Тут я пригадав слова Комарова про розрядку. Не в цьому суть, а ось доцільність мусить бути. І я подумав, що сьогодні наша команда має виграти, обов'язково виграти, і хоча б заради того, аби це побачити, я мушу побувати на стадіоні.
Так, я сьогодні справді палко бажав виграшу нашої команди. Мені раптом, коли опинився коло стадіону, серед вируючої юрби, здалося, що це буде й мій виграш. Авжеж, саме так. Я хутенько купив квиток, мало не побіг до трибун, що глухо шуміли.
— Тю, навіжений, — сказала тітка-контролер.
— Уже встиг очі залити, — осудливо підтакнула її напарниця. Я знайшов свій сектор (тут, виявляється, теж сектори), але моє місце було зайняте. На ньому сидів якийсь рум'янощокий дядечко в картатому піджаку. Він жваво обговорював зі своїм сусідом, хто гратиме сьогодні у захисті господарів поля замість травмованого Маньчука. Дядечко доводив, що змістять із центру Варченка.
— От побачиш, буде якийсь новачок, — рубав повітря волохатою рукою його сусід. — Може, й новий легіонер.