Іноді вона бачила Його на вулицях Іра.
— Хто це? — намагалася довідатися вона, але ніхто не розумів, про кого мова, бо Він дуже хутко зникав у юрбі. І от раптом вона побачила Його на площі в товаристві Євані, з яким познайомилася в дорозі. Коли Мелана зіштовхнулася з Євані на східній околиці, вона схопила його за руку й спитала:
— Чи ти пам’ятаєш мене, ми зустрічалися в Алейо минулої весни?
— Так, пам’ятаю, — привітно усміхнувся Євані, — я впізнав тебе по сережках.
— Хто був той чоловік, з яким ти стояв біля фонтану на площі кілька днів тому? Ви розмовляли, а потім швидко зникли, коли на вас вказав охоронець.
— Про кого ти говориш, Мелано?
— Той чоловік... він врятував мене. А ось хустка, яка була в його руках.
І Мелана витягла хустку з-за мотузки й приклала її до рани на щоці Євані, яка вмить загоїлась, — на тих сходах було багато голодних жінок, але він віддав свій лехем саме мені! Допоможи мені знайти його, Євані!
— Ти знаєш Ромаї? — Євані озирнувся навкруги, хоча поряд нікого не було. — Той чоловік — Бог!
— Я не знаю його імені. Але коли мені здавалося, що помру, він дав мені їжі в цій хустці.
— Ходімо зі мною, — схвильовано прошепотів Євані, — Ромаї буде радий бачити тебе.
І не попередивши свого господаря, що вона йде, і не взявши кілька монет за свою роботу, Мелана вирушила з Євані через пустелю до Оази.
Вони разом подолали пустелю, рівнину з деревом, а далі вузькою стежиною підвелися до Хребта, а далі, що було зовсім страшно, спустилися й перетнули страшну Емек-Авней. Величезний чорний птах із пазурами і величезним дзьобом зачепив її крилом за плече. Євані тримав її за руку, але Мелана все одно тремтіла від страху й слова вимовити не могла.
— Не бійся. Якщо новоприбулого веде хтось із наших, ані птахи, ні камені не образять.
Далі вони знову піднялися на кам’яний хребет, з якого спустилися до неймовірно квітучої місцевості, від якої перехоплювало подих не лише в новоприбулих, а й в тих повертався з мандрів. То був райський сад, де на деревах рясніли водночас і квіти, і плоди. Дзюркотіли джерела, в глибині саду розкинувся став, у який впадав невеличкий водоспад. Між деревами походжали лані й павичі, які горнулися до людей, наче малі діти.
І привітні люди наблизились до них і омили їхні ноги, і змастили оліями їхні ступні. Це було саме тут, на цьому місті, де зараз Ромаї сидить на камені, а Мелана біля його ніг на землі.
— Ходімо вечеряти, — підвівся Ромаї, до якого поверталися сили. Вони рушили до вогнища, звідки солодко пахло духмяними травами.
Вірші із чорного зошита
Письменниця Марина Перистері презентувала свій новий роман «Нарешті! Нарешті!» Це десятий, так би мовити, ювілейний роман письменниці. Тож книгарню «Книга — найкращий дарунок» вшанував сам Артур Король, власник масштабного багатовекторного видавництва «Король Артур». Особисто перевірив, чи всюди розвішані плакати із зарюмсаною авторкою (новий маркетинговий хід), чи стоять книги його видавництва у вітрині «Нас купують» і поїхав, виголосивши п’ятнадцятисекундне вступне слово. Весь презентаційний простір заповнили віддані читачки Марини Перистері. Як завжди, миготять паперові серветки, чуються схлипи.