Черокі, який у своєму рішенні нічим таким не керувався, вирішив, що найкраща політика в цій ситуації — мовчанка.
— Іди до нього, — пробасив абат. — А тоді відправ хлопця до мене.
Близько дев’ятої години яскравого понеділкового ранку брат Френсіс несміливо пошкрібся у двері кабінету Аркоса. Виспавшись на жорсткому солом’яному матраці в старій, добре знайомій келії та з’ївши дрібку незвичного для нього сніданку, він не відчув дивовижного зцілення для виголоднілого тіла чи повного прояснення для задурманеного сонцем мозку. Однак ці відносні розкоші принаймні дали йому змогу мислити більш-менш ясно, аби зрозуміти: боятися є чого. Фактично, він був настільки нажаханий, що перший раз стукнув у абатові двері зовсім беззвучно. Навіть сам цього не почув. За кілька хвилин він набрався відваги постукати знову.
— Benedicamus Domine[35].
— Заходь, хлопче, заходь! — гукнув приязний голос, у якому, на мить спантеличившись, Френсіс упізнав владику абата. — Поверни маленьку ручку, синку, — знову пролунало привітно, доки новіцій завмер на хвильку, все ще тримаючи кулак біля дверей.
— Т-т-так, — юнак ледь торкнувся клямки, і трикляті двері одразу ж прочинилися, хоча він сподівався, що їхні завіси обертатимуться туго.
— П-панотець абат посилали за... мною? — пропищав послушник.
Абат Аркос закусив губу і повільно кивнув:
— Гм... так, панотець абат посилали по тебе. Тож заходь і зачиняй за собою двері.
Брат Френсіс так і зробив, а тоді став, увесь трусячись, посеред кімнати. Абат перебирав пальцями дрібнички з дротяними вусиками із заіржавілої скриньки.
— Чи, може, пристало би краще, — вів Аркос, — щоби ти посилав за превелебним отцем абатом? Бо ж ти, вшанований Провидінням, тепер у нас знаменитість, еге ж? — він заспокійливо посміхнувся.
Брат Френсіс запитально гигикнув, а потім відповів:
— О, н-ні, панотче!
— Ти ж не будеш сперечатися, що прокинувся знаменитим? Провидіння обрало тебе для відкриття ось ЦЬОГО, — він махнув рукою на стіл із реліквіями, — цього ящика МОТЛОХУ, як його, безсумнівно, справедливо назвав попередній власник.
Новіцій так затинався, що не зміг говорити, і врешті вичавив із себе усмішку.
— Тобі сімнадцять, і ти, очевидно, ідіот, хіба ні?
— Це цілковита правда, панотче абате.
— Яке виправдання ти собі знаходиш у тому, що вирішив, ніби то тебе покликано у віру?
— Жодного виправдання, Magister meus[36].
— О? Справді? Тож ти не служиш орденові?
— Ох, служу! — вигукнув хлопчина.
— Але виправдання не маєш?
— Жодного.
— Слухай ти, маленький кретине. Я питаю про твої мотиви. Якщо кажеш, що не маєш жодних, то я правильно розумію: ти готовий зізнатися, що насправді нікого в пустелі не зустрів і сам без жодної допомоги наткнувся на цю скриньку з МОТЛОХОМ, а все, що теревенять інші, — це марення запаленого мозку?
— О, ні, дом Аркосе!
— «О, ні» що?
— Я не можу заперечити те, що бачив на власні очі, превелебний отче.
— Тож ти таки зустрів янгола, чи кого, може, святого? Чи ще поки не святого? І він показав тобі, де шукати?
— Я не казав, що він...
— Ага, отже, це є виправданням твого істинного покликання? Цей, цей... назвемо його «створінням»... радив тобі віднайти голос, позначив уламок своїми ініціалами і сказав, що це саме те, що ти шукаєш, а коли ти зазирнув під камінь, то там було ЦЕ. Еге ж?
— Так, дом Аркосе.
— І що ти скажеш про своє огидне марнославство?
— Моє огидне марнославство — непрощенне, отче й учителю.
— А надумати, нібито ти настільки важливий, що можеш бути непрощенним — це ще нахабніше марнославство, — проревів владика монастиря.
— Панотче, я сущий хробак.
— Дуже добре, тепер тільки треба заперечити маячню про пілігрима. Ніхто більше такої людини не бачив. Я так розумію, він мав у цьому напрямку рухатись? Ба, він навіть сказав, що, можливо, тут зупиниться? Розпитував про абатство? Так? То куди ж тоді він подівся, якщо взагалі існував? Ніхто схожий тут не проходив. Брат, котрий стояв на варті у сторожовій вежі, його не бачив. Га? Тепер готовий зізнатися, що вигадав його?
— Якщо на тому уламку насправді немає двох позначок, що він їх... то, можливо, справді...
Абат заплющив очі й утомлено зітхнув:
— Вони таки там є, хоча й не чіткі, — погодився він. — Ти міг їх сам надряпати.
— Ні, панотче.
— Ти зізнаєшся, що вигадав те створіння?
— Ні, панотче.
— Зрозуміло. Ти знаєш, що зараз буде?
— Так, превелебний отче.
— Ну то готуйся.
Трусячись, новіцій підібгав рясу вище пояса і зігнувся над столом. Абат дістав грубу пеканову[37] лінійку із шухляди, поплескав нею по долоні, а тоді добряче ляснув Френсісові по стегнах.
— Deo gratias! — слухняно відповів новіцій, злегка зойкнувши.
— Не передумав, хлопчику?
— Превелебний отче, я не можу заперечувати...
ЛЯСЬ!
— Deo gratias!
ЛЯСЬ!
— Deo gratias!
Десять разів повторилася ця проста, але болюча літанія, брат Френсіс вигукував подяки небесам за кожен жалюгідний урок в ім’я покори, як від нього вимагалося. Абат спинився після десятого удару. Послушник упав навпочіпки, трохи погойдуючись. Із кутиків стулених очей бризнули сльози.
— Любий мій брате Френсісе, — промовив абат, — ти абсолютно впевнений, що бачив старигана?
— Я впевнений, — вичавив він, готуючись до нової порції.
Аркос по-лікарськи зиркнув на юнака, а тоді обійшов стіл і з крекотом сів. Сердито кинув оком на шматок пергаменту з літерами לצ.
— Хто, на твою думку, то був? — відсутнім голосом пробурмотів абат.
Брат Френсіс розплющив повні сліз очі.
— Ох, ти переконав мене, хлопче, хай тобі пусто буде.
Новіцій нічого не відповів, та мовчки молився, щоби потреба переконувати панотця виникала якомога рідше, відтак у відповідь на різкий жест абата опустив сутану.
— Можеш сідати, — сказав Аркос звичайним, ба навіть добрим голосом.
Френсіс підійшов до крісла, опустився в нього, а тоді одразу ж скривився і підскочив:
— Якщо превелебний отець-абат не проти...
— Добре, стій. Я все одно тебе надовго не затримаю. Зараз підеш і завершиш свій пост, — він спинився, помітивши, як обличчя послушника ледь просяяло. — О, ні, навіть не думай! — кинув абат. — Ти туди не повернешся. Поміняєшся хижею з братом Альфредом, і не підходь до тих руїн знову. Окрім того, наказую тобі не обговорювати цю тему з будь-ким, окрім мене і твого духовника. Хоча бачить Бог, шкоду вже заподіяно. Ти хоч розумієш, чому саме дав початок?
Брат Френсіс похитав головою.
— Вчора була неділя, превелебний отче, нам можна було розмовляти, і під час відпочинку я просто відповідав на запитання товаришів. Я гадав...
— Що ж, а твої товариші зліпили дуже симпатичне пояснення, любий синку. Ти знаєш, що зустрів там самого преподобного Лейбовіца?
Новіцій на мить зблід, а тоді знову труснув головою.
— О, ні, панотче абате. Я впевнений, цього не могло бути. Преподобний мученик не зробив би такого.
— Не зробив би якого?
— Не ганявся б за кимось, намагаючись поцілити палицею із цвяхом на кінці.
35
Benedicamus Domine [...] Deo gratias — Благословімо Господа [...] Дяка Богові. (Форма привітання в католиків).