— А-а-а.
Абат Аркос знизав плечима й пішов геть.
За кілька секунд брат Горнер, котрий проходив повз стіл учня, здивовано помітив, що той зомлів.
Розділ 8
На втіху брата Френсіса, Аркос більше не протестував проти інтересу монаха до реліквій. Із того моменту, як домініканці погодилися дослідити справу, абат заспокоївся, а відколи питання канонізації знову актуалізувалось у Новому Римі, вряди-годи він зовсім забував, що під час пустельного говіння брата Френсіса із Альбертинського ордену Лейбовіца, уродженця Юти, писаря та копіювальника, відбувалося щось особливе. Той випадок стався одинадцять років тому. Недоладні перешіптування серед новіціату про особу прочанина давно вщухли. Та й сам новіціат був уже зовсім не той, що колись. Наймолодші серед нового покоління послушників уже й не чули про ту справу.
А справа та вартувала Френсісові сім років посту серед вовків, і він більше ніколи не вважав цю тему безпечною. Тільки-но він про неї згадував, як наступної ночі йому снилися вовки й Аркос. Абат кидав звірам м’ясо, а цим м’ясом була плоть Френсіса.
І все ж чернець зрозумів, що може продовжувати свій проект без цькування, хіба що Джеріс і далі кпив. Френсіс почав розписувати шкуру ягняти. Вимальовування мережаних закруток та безмежна витонченість золотої інкрустації стане його довічною справою (бо на вільний проект відводилося надто мало часу), але в темному морі століть, де все, здається, спинилося, ціле життя — лише плюскіт хвильки, навіть для того, хто його прожив. Один за одним монотонно тягнулися дні й пори року. Вони сповнювалися стражданнями й болем, аж урешті наставало єлеопомазання і мить темряви в кінці, чи, радше, на початку. І тоді маленька тремтлива душа, що зносила буденність (хай добре чи погано) опиниться посеред світла, відчує на собі гострий погляд безмежно співчутливих очей, поставши перед Ним. І тоді Цар мовить: «Прийди!», або ж Цар мовить: «Забирайся!» — і лише для цієї миті існували ті осоружні роки. Тоді Френсіс знав, вірити в щось інше важко.
Брат Сарл завершив п’яту сторінку своїх математичних реставрацій, упав на стіл і помер за кілька годин. Байдуже. Його записів ніхто не торкнувся. Через століття чи два хтось прийде, зацікавиться ними і, можливо, завершить працю. Та зараз за душу Сарла здіймалися молитви.
А ще був брат Фінґо зі своїм різьбярством. Його повернули до майстерні за рік чи два і дозволили періодично вирізувати і шліфувати незавершений образ мученика. Як і Френсіс, Фінґо лише вряди-годи уривав часинку на свою обрану роботу. Вона просувалася настільки повільно, що помітити результат можна було, тільки поглянувши на працю з інтервалом у кілька місяців. Френсіс же бачив статую надто часто, щоб угледіти зміни. Ченця вабила проста й весела вдача Фінґо, хоча він усвідомлював — таким чином брат компенсовував свою потворність. У вільні хвилинки, якщо такі траплялися, він спостерігав за різьбярем.
Майстерню сповнювали аромати соснової, кедрової, ялинової стружки і людського поту. Дерево в абатстві знайти було нелегко. За винятком інжирів і кількох тополь у безпосередній близькості до джерела, земля тут, вважай, гола. До найближчих чагарів, що зійшли б за деревину, їхати було три дні, й теслі іноді лишали абатство на тиждень, а тоді вертались із віслюками, нав’юченими гілляччям для гвіздків, шпиць, а може, й ніжок для крісла. Час від часу вони тягли колоду-дві, щоби замінити якусь прогнилу балку, та з таким браком лісоматеріалу теслі завжди працювали ще й різьбярами та скульпторами.
Бувало, спостерігаючи за Фінґо та його працею, Френсіс сідав на лаву в кутку й малював, намагаючись передати деталі статуї, яку наразі лише грубо намітили в дереві. Нечіткі контури обличчя все ще вкривали зазубні та щербини від долітця. У своїх ескізах чернець пробував передбачити риси ще до того, як вони з’являться під інструментом. Фінґо поглядав на рисунки й сміявся. Та чим далі просувалася робота, тим важче Френсісові стало позбуватися відчуття, ніби на вустах скульптури грає якась знайома посмішка. Він замалював це, і відчуття зросло. Проте монах усе ще не пригадував, хто і де так криво шкірився.
— Непогано, зовсім непогано! — прокоментував Фінґо ескізи.
Копіювальник знизав плечима.
— Не можу позбутись відчуття, ніби вже його бачив.
— Не тут, брате. Принаймні — не на моїй пам’яті.
Френсіс захворів під час Різдвяного посту й повернувся до робітні аж за кілька місяців.
— Я майже завершив обличчя, Франциско, — похвалився тесля. — Як воно тобі тепер?
— Я бачив його! — видихнув Френсіс, витріщаючись на бешкетні і водночас сумні очі, оповиті павутинкою зморщок, на кривувату посмішку в кутиках губ — усе це виявилося надто знайомим.
— Правда? То хто ж це? — здивувався Фінґо.
— Ну, я не впевнений. Мені здається, я його бачив.
Фінґо розреготався.
— Ти впізнаєш свої ескізи, — запропонував він пояснення.
Френсіс не був так певен. Та все ж не міг зрозуміти, де спостерігав це обличчя.
«Кгхм-хмм!» — нібито промовляли вуста, склавшись у посмішці.
Абата ж вона роздратувала. Хоч він і дав завершити роботу, та заявив, що ніколи не дозволить використовувати її з метою, запланованою раніше, — як образ для церкви, якщо канонізація преподобного колись здійсниться. Багато років потому вже готову статую Аркос наказав поставити в коридорі гостьового будинку, та після того, як вона шокувала котрогось відвідувача з Нового Риму, її перенесли до абатового кабінету.
Повільно й марудно Френсіс перетворював ягнячу шкуру на шедевр. Про його проект почали говорити в копіювальні, й ченці нерідко збиралися навколо столу, щоби поспостерігати за його роботою і захоплено пошептатися. «Натхнення, — зауважив хтось. — Доказів достатньо. Він міг там зустріти самого преподобного...»
— Не розумію, чому б тобі не зайнятися чимось корисним, — бурчав брат Джеріс, чия саркастична дотепність звучала вже дещо втомлено після кількох років терплячих відповідей Френсіса. Скептик використовував власне дозвілля на виготовлення й розмальовку цератових абажурів для ламп у церкві, привертаючи до власної персони увагу абата, котрий незабаром поставив його головним над багаторічниками. Дуже скоро Гросбух показав, що підвищення виправдовувало себе.
Брат Горнер, старий майстер-копіювальник, заслаб. За кілька тижнів стало очевидним, що улюблений усіма монах ліг на Божу постіль. Погребальну месу відспівали на початку Різдвяного посту. Тіло праведного старого віддали землі, що його й породила. Поки громада скорботно молилася, Аркос тихенько призначив Джеріса майстром копіювальні.
У перший же день на новій посаді брат Джеріс повідомив Френсісові, що вважає доцільним, аби той відклав свої дитячі забавки і взявся за чоловічу справу. Чернець слухняно загорнув безцінний проект у пергамент і склав на полицю між важких дощок, а тоді у вільний час почав майструвати цератові абажури. Він ані словом не протестував, але заспокоювався від усвідомлення, що рано чи пізно Джерісова душа подасться тією ж дорогою, що й Горнерова, аби розпочати життя, для якого цей світ служив лише підмостками, і може зробити це досить рано, зважаючи на те, як він дратувався, гнівився і сам себе розпалював. А потім, якщо дасть Бог, Френсісу, можливо, дозволять закінчити його безцінний документ.
Проте провидіння втрутилося в цю справу ще раніше, і заради цього душі брата Джеріса не довелося зустрічатися із Творцем. Улітку того ж самого року, коли його поставили майстром, до абатства з Нового Риму прибув на віслюках у супроводі почту апостольський протонотарій. Він назвався монсеньйором Мальфреддо Аґеррою, постулатором преподобного Лейбовіца[56] у процесі канонізації. Із ним приїхало кілька домініканців. Він планував спостерігати за відкриттям сховища та дослідженням «Ізольованого приміщення». А крім того — вивчити всі можливі докази, які зможе надати абатство, що мали би потенційну вагу для справи, включно — і це просто викликало розпач в абата — з розповідями про гіпотетичну яву преподобного, котрий, за словами мандрівників, постав перед уродженцем Юти Френсісом Джерардом із Альбертинського ордену Лейбовіца.
56