— Я щиро вдячний, Ваша Святосте.
— А тепер прощавай, любий сину.
Понтифік пішов далі, розмовляючи почергово з кожним із паломників, а на завершення урочисто благословив усіх. Аудієнція скінчилася.
Монсеньйор Аґерра торкнувся руки брата Френсіса, коли прочани пішли назовні. Він тепло обійняв ченця. Постулатор у справі канонізації святого так постарів, що чернець ледь упізнав його тільки зблизька. Та й у Френсіса побіліли скроні, а від постійного мруження за столом у копіювальні обличчя навколо очей порізьбили зморшки. Монсеньйор Аґерра передав йому згорток і лист, поки вони спускалися по scala caelestis.
Монах поглянув на адресата й кивнув. На конверті з дипломатичною печаткою виднілося його ім’я.
— Це для мене, месере?
— Так, особистий дарунок від Його Святості. Краще тут не відкривай. Отже, чи можу я щось зробити для тебе, перш ніж ти поїдеш із Нового Риму? Я буду радий показати тобі все, що ти пропустив.
Брат Френсіс на мить задумався. Попередня екскурсія здавалася вичерпною.
— Я би хотів іще раз поглянути на базиліку, месере, — врешті відповів він.
— О, ну звісно. Та чи це есе?
Чернець знову змовк. Решта пілігримів пішла далеко вперед.
— Я хотів би сповідатися, — тихо промовив він.
— Немає нічого простішого, — сказав Аґерра і з усмішкою додав: — Знаєш, ти саме там, де треба. Тут тобі відпустять усе, що тебе турбує. Чи це щось надто важливе, що вимагає уваги Папи?
Френсіс залився рум’янцем й похитав головою.
— А як щодо великого пенітенціарія? Він не лише відпустить гріхи, якщо ти покутуєш, а ще й поб’є тебе різкою по голові.
— Я мав на увазі... я просив би вас, месере, — затинаючись, пояснив монах.
— Мене? Чому мене? Я ж нічим не особливий. Ти в місті, де повно червоних капелюхів, а хочеш сповідатися Мальфреддо Аґеррі.
— Тому що... тому що ви були адвокатом нашого покровителя, — пояснив Френсіс.
— О, я розумію. Ну, звісно, я вислухаю твою сповідь. Та я не зможу відпустити тобі гріхи іменем вашого патрона, ти ж знаєш. Я маю виступати від Святої Трійці, як завжди. Так підійде?
Френсіс не мав багато гріхів, та в його серці давно поселилося хвилювання, посіяне домом Аркосом, що, знайшовши сховище, він міг ускладнити справу про канонізацію. Постулатор Лейбовіца вислухав його, дав настанови і відпустив гріхи у базиліці, а тоді повів навколо древньої церкви. Під час церемонії й подальшої меси брат Френсіс звернув увагу лише на величну пишність будівлі. Тепер же літній монсеньйор показав потріскане кам’яне мурування, місця, що потребували ремонту, та жахливий стан окремих давніх фресок. І знову він мигцем побачив бідність, приховану за гідністю. Церква в ті часи не купалася в розкошах.
Нарешті Френсісу дозволили відкрити пакунок. Всередині лежав капшук. А в ньому — два гекла золота. Він витріщився на Мальфреддо Аґерру. Монсеньйор посміхався.
— Ти ж казав, що грабіжник виграв у тебе копію в боротьбі, правда? — запитав Аґерра.
— Так, месере.
— Навіть якщо це було й вимушено, ти ж сам вирішив битися з ним, еге ж? Ти прийняв його виклик?
Чернець кивнув.
— Тож не думаю, що коли ти викупиш копію назад, це посприяє злу, — він поплескав монаха по плечу та благословив. Настав час рушати.
Маленький хранитель вогника знань побрів назад до свого абатства пішки. Дні й тижні він був у дорозі, та серце його співало, коли наближався до засідки злодіїв. «Роби з ним усе, що волієш», — сказав Папа Лев про золото. І не лише це, тепер чернець, на додачу до калитки, мав відповідь на знущальне питання харциза. Він думав про книги в приймальні, що чекали на пробудження.
Проте розбійника у засідці не виявилося, як того сподівався Френсіс. Стежку там перетинали свіжі сліди, проте ознак грабіжника не було видно. Сонце пробивалося крізь дерева й відкидало на землю тінь від листя. Ліс хоч і був не надто густий, проте давав холодок. Монах сів біля шляху перепочити.
Посеред дня із темного лісу запугукав сич. У блакитному клаптику поміж крон кружляли грифи. Ліс того дня здавався мирним. Сонно дослухаючись до горобців, що копошились у сусідньому кущі, Френсіс зрозумів, що йому справді байдуже — прийде злодій сьогодні чи завтра. Дорога настільки довга, що він, чекаючи на харциза, не відмовився би насолодитися зайвим днем відпочинку. Тож монах сидів і споглядав за стерв’ятниками. Періодично він позирав на стежку в напрямку його далекого дому серед пустелі. Злодій обрав чудове місце під свій барліг. Звідціль шлях проглядався більше ніж на милю в обидва боки, а сам він лишався непоміченим під шатром лісу.
Дорогою вдалині щось наближалося.
Брат Френсіс прикрив рукою очі від сонця і спробував роздивитися цей рух. Ген у долині внизу сонце яскраво заливало галявину, котра утворилася на місці, де лісова пожежа розчистила кілька гін землі обабіч шляху на південний захід. У палі денного світила над сліпучим дзеркальним путівцем стояло марево. В очах усе іскрилося та переливалося, тому докладно роздивитися нічого не вийшло, але посеред полуденного жару мерехтіла чорна риска. Інколи здавалося, ніби в неї є голова. Інколи вона повністю губилася на блискучому підсонні, але попри те — поступово наближалася. Одного разу, коли сонце подолом прикрила хмара, втомлені короткозорі очі монаха перестало сліпити, і він таки зрозумів, що мерехтлива риска — насправді людина, впізнати яку все одно було годі. Його пройняв дрож. Щось у тій точці видалося аж надто знайомим.
Але ж ні, це не може бути те саме.
Монах перехрестився й почав молитися, вхопивши розарій, але при цьому не зводив очей із далекої риски, що тремтіла в розпеченому повітрі.
Доки він чекав на розбійника, вище на пагорбі точилася дискусія. От уже практично годину там односкладово перешіптувалися люди. Тепер їхня розмова завершилася. І двокаптурний поступився однокаптурному. Обидва сини Папи тихо вилізли із-за своєї щіткової порослі та поповзли схилом униз.
До Френсіса їм лишалося вже з десяток кроків, коли покотився камінчик. Чернець саме втретє бурмотів «Ave Maria» четвертого Славного таїнства розарію, аж раптом озирнувся.
Стріла поцілила йому просто межи очі.
— Їсти! Їсти! Їсти! — заволали діти Папи.
На південно-західному тракті старий мандрівник присів на колоду і заплющив очі, щоби відпочили від сонця. Він обмахувався обідраним солом’яним брилем і жував пряне листя. Старий уже довго брів. Пошуки здавалися безкінечними, та завжди зоставалася надія знайти те, що потрібно, на наступному пагорбі чи за вигином стежки. Припинивши обмахуватися, він знову примостив капелюха на голову і почухав скуйовджену бороду, роздивляючись навколишній ландшафт. Просто попереду на схилі лишився клаптик невипаленого лісу. Він обіцяв приємну тінь, але, незважаючи на це, подорожній сидів на сонці і спостерігав за цікавими грифами. Вони збилися в зграю й ширяли досить низько над деревами. Одна пташина наважилася спуститися нижче крон, але швидко вилетіла назад, залопотівши крилами, поки не знайшла висхідний потік повітря і не почала плавний підйом. Темна ватага стерв’ятників, здається, на роботу крильми витрачала енергії більше, ніж їм притаманно. Зазвичай вони ширяють, зберігаючи сили. Тепер же кидалися в повітрі, ніби їм не терпілося сісти на землю.
Доки грифи лишалися зацікавленими, та не дуже беручкими, чоловік поводився так само. На цих пагорбах водилися ягуари. А за вершиною жив дехто гірший, інколи цей дехто нишпорив далеко.
Мандрівник чекав. Урешті стерв’ятники опустилися між деревами. Чоловік зволікав іще хвилин зо п’ять. Потім підвівся і покульгав до залісеного клаптика, розподіляючи вагу між ногою й патерицею.
Скоро він увійшов до переліску. Птахи роїлися над рештками людини. Подорожній відігнав їх палицею і дослідив останки. Значних частин не вистачало. Череп наскрізь пробила стріла, показавши наконечник на потилиці. Старий нервово роззирнувся по чагарях. Нікого не побачив, та неподалік від дороги знайшлася купа слідів. Лишатися було небезпечно.