Безпечно чи ні, а справу треба зробити. Літній мандрівник знайшов місце із досить пухкою землею, щоб копати руками й ціпком. Поки він там грібся, над верхівками дерев низько кружляли сердиті грифи. Іноді вони кидалися до землі, а тоді знову піднімалися в небо. Минала година, друга, — а птахи занепокоєно лопотіли крильми над схилом.
Урешті одна приземлилася. Почала обурено походжати по купі свіжого ґрунту із каменем-позначкою з одного боку. Врешті зграя темних стерв’ятників покинула те місце і на висхідних потоках злетіла вгору, голодно оглядаючи землю.
За Долиною мутантів вони знайшли мертвого кабана. Птахи радо помітили його і почали спускатися на трапезу. Ще пізніше на далекій гірській стежці ягуар облизав пащу і покинув свою здобич. Вдячні грифи скористались і цим шансом, аби завершити свій бенкет.
Стерв’ятники щосезону відклали яйця і з любов’ю вигодовували молодняк — то мертвою змією, то шматками дикого собаки.
Підлітки міцнішали, шугали високо й далеко на чорних крилах, чекаючи, поки плодюча земля не пошле їм багато падла. Іноді вони обідали якоюсь жабою. А колись — посланцем із Нового Риму.
Крила несли їх над рівнинами Середнього Заходу. Вони раділи тим пишним дарам, які кочівники полишали за собою, рухаючись на південь.
Грифи відкладали яйця щосезону і з любов’ю вигодовували молодняк. Земля століттями щедро їх годувала. І ще століттями годуватиме...
Певний період частування були добрими в околицях Червоної ріки[84], та потім на кривавих бойовищах виросло місто-держава. Стерв’ятники не любили нові міста-держави, хоча схвально ставилися до їхніх падінь. Птахів відлякала Тексаркана, і гніздилися вони тепер далеко на західних рівнинах. Як і всі живі істоти, вони збагачували Землю своїм родом нескінченну кількість разів.
Нарешті прийшло літо Господнє 3174-е.
Ширилися чутки про війну.
Fiat Lux[85]
Розділ 12
Маркус Аполло впевнився у неминучості війни тієї самої миті, коли став випадковим свідком однієї розмови: третя дружина Ганнеґана хвалилася перед своєю покоївкою про те, що її улюблений придворний вельможа повернувся необбілованим після відвідин у якійсь справі шатер Шаленого Ведмедя[86]. Уже сам факт того, що йому вдалося повернутись із табору кочовиків живим, свідчив про наближення цієї війни. Вважалося, нібито емісар мав інформувати племена Рівнин про Пакт Священної Кари, який між собою уклали цивілізовані держави, розділивши відповідно до нього спірні території та дійшовши згоди сукупно вдарити у своїй лютій помсті по кочових народах і ватагах лиходіїв за всі їхні попередні наскоки. Але ні одна жива душа не могла би вільно принести цю звістку Шаленому Ведмедю. Відтак Аполло підсумував, що Ганнеґанів посланець їздив на Рівнини насправді не з ультиматумом, а з потаємним завданням. Однак воно було всім очевидне.
Аполло чемно пробирався проз невеликий натовп гостей, вишукуючи гострими очима брата Кларе та намагаючись перехопити його погляд. Висока постать у строгій чорній рясі зі скромним проблиском барви на поясі, який виказував ранг священнослужителя, різко виділялася на тлі калейдоскопічного буйства кольорів, що заполонили залу для бенкетів. Нарешті писар зважив на нього, і вони зустрілися біля стола для наїдків, від яких уже лишилися тільки огризки, масні чашки та кілька смажених — точніше, обгорілих — голубів. Аполло зачерпнув коряком рештки пуншу з осадом, розгледів дохлого таргана серед спецій і замислено передав першу чашу братові Кларе, коли той надійшов.
— Дякую, месере, — вклонився Кларе, не помітивши таргана. — Ви хотіли мене бачити?
— Одразу по закінченні прийому. В моїх покоях. Саркал повернувся живим.
— Овва.
— Ще ніколи «овва» не мало зловіснішого відтінку. Гадаю, тобі не потрібно пояснювати щонайцікавіші припущення, які можна з цього зробити?
— Звісно, месере. Це значить, пакт — облуда зі сторони Ганнеґана, і він має намір скористатися ним для...
— Ц-с-с. Усе згодом. Аполло натякнув очима, що до них наближається товариство, і писар повернувся, щоб іще раз наповнити чашу пуншем, яка несподівано його зацікавила настільки, що він не помітив худорлявої постаті в муарових шатах, що крокувала до них від порогу. Аполло зіграв формальну посмішку й вітально вклонився чоловікові. Потиск рук був коротким та підкреслено прохолодним.
— Ну і ну, тоне Таддео[87], — проказав священик, — я подивований із вашої присутності. Мені здавалося, ви маєте звичку цуратися таких святкових раутів. Чим же цей привабив увагу видатного вченого? — Аполло вигнув брови у вдаванім спантеличенні.
— Вашою персоною, бо як же інакше, — новоприбулий навзаєм не поскупився на сарказм. — Ви єдина причина моєї присутності тут.
— Я? — удав здивування Аполло, але це твердження, найпевніше, мало під собою ґрунт. Прийом із нагоди шлюбу однокровної сестри навряд чи міг примусити тона Таддео вбратися у парадний стрій та полишити всамітнені аудиторії колегіуму.
— Насправді, я вас шукаю цілий день. Мені сказали, що вас можна буде побачити тут. В іншому разі... — він роззирнувся навколо залою для бенкетів та роздратовано пхикнув.
Це фиркання змогло перебити заворожений погляд брата Кларе, який не міг відірвати очей від чаші з пуншем, і він поклонився тонові.
— Налити вам пуншу, тоне Таддео? — запропонував йому наповнену по вінця чару.
Учений стримано кивнув, узяв її й осушив.
— Я хотів би ще вас порозпитувати про папери Лейбовіца, які ми вже обговорювали, — звернувся він до Маркуса Аполло. — Мені надійшов лист від такого собі Корнгура із абатства. Він запевняє, що вони мають тексти з періоду останніх років існування європейсько-американської цивілізації.
Кілька місяців тому Аполло й сам запевняв ученого в аналогічному. Якщо він і дратувався з цієї причини, то вираз обличчя лишався спокійним.
— Так, — погодився клірик. — Наскільки мені відомо, документи справжні.
— Коли це правда, то мені видається напрочуд загадковим, що ніхто досі не чув... Та облишмо. Корнгур перелічив та описав низку документів і паперів, що зберігаються, за його словами, в абатстві. Якщо вони реальні, то я повинен їх побачити.
— Ось як?
— Так. Якщо вони фальшиві, то цей факт потрібно підтвердити, якщо ні, то інформація, вміщена в них, може виявитися безцінною.
Монсеньйор спохмурнів.
— Можу вас запевнити: ні про які фальшивки не йдеться, — напружено відказав Аполло.
— У листі мене запрошують відвідати абатство та зайнятися дослідженням документів. Напевно, про мене там чули.
— Не обов’язково, — священик ледве стримувався від нагоди порадіти такій оказії. — Вони раді пустити до книжок будь-кого, хто миє руки і не псує монастирської власності.
Учений побуряковів. Припущення про те, що на світі існують люди, котрі вперше чули його ім’я, не порадувало його.
— Але ж послухайте, — приязно правив далі Аполло, — я не бачу тут жодної проблеми. Приймайте їхнє запрошення, вирушайте в абатство, вивчайте їхні реліквії. Вас там радо зустрінуть.
Учений тільки роздратувався із цих припросин.
— І відправитися на Рівнини, де в цей час клан Шаленого Ведмедя... — Тон Таддео раптом змовк.
— Так що ви казали? — під’юджував його Аполло, надавши своєму обличчю дуже пильного виразу. Однак пульсування жилки на скроні виказувало його хвилювання, коли він очікувально прикипів поглядом до тона Таддео.
— Усього лишень те, що подорож туди тривала й небезпечна, а я не можу собі дозволити піврічну відсутність у колегіумі. Мені хотілось би обговорити з вами можливість того, щоби Мер надіслав у монастир добре озброєний загін своєї гвардії і вони доставили сюди документи для вивчення.
84
...в
86
87