Міцніше стиснувся кулак. Абат упустив віяло і видихнув, не розціплюючи зубів. На святого дивитися не став. Невблаганний янгол гаряче вдарив із засідки в самісіньке тілесне нутро. Дом Пауло похилився на стіл. В ньому ніби розірвався гарячий дріт. Важке дихання чоловіка розчистило клаптик стільниці від шару пустельного пороху, запах якого тепер душив його. Кімната порожевіла, попливла перед очима, сповнившись чорною мушвою. Я не наважуюся відригнути. А то ще вирветься... але ж пресвятий покровителю, я мушу. Біль існує. Ergo sum[113]. Господи Ісусе Христе, прийми сей знак.
Він зригнув, відчув солоний присмак і дав голові упасти на стіл.
Отче мій, цю чашу я маю випити зараз, чи можна ще заждати?[114] Але розп’яття — це завжди «зараз». «Зараз» — повсякчас, рахуючи з-від часів перед Авраамом. І навіть перед Пфардентроттом — це «зараз». Для будь-кого, чиє тіло в цю хвилину прицвяховують до хреста, на якому висиш, а якщо зриваєшся, то тебе битимуть до смерті лопатою, тож зроби це із гідністю, діду. Якщо відригнеш із гідністю, то, може, навіть потрапиш на Небеса. Тільки не забудь щиро перепросити за брудний килимок... Абатові було страшенно прикро.
Він довго чекав. Мушви порідшало, кімната вже здавалася не такою червоною, натомість затуманилася та посірішала.
«Що ж, Пауло, то як — спливатимемо кров’ю чи дурня клеїтимемо?»
Він поринув поглядом у туман і знову намацав обличчя святого. Його дрібна усмішка була такою сумною, сповненою розуміння і чогось іще. Сміється із вішальника? Ні, сміється зі Stultus Maximus[115], зі самого Сатани. Він уперше розумів це так чітко. І в його останній чаші може відлунювати тріумфальне хихотіння. Haec commixtio...[116]
Раптом абатові страшенно закортіло спати; обличчя святого посірішало, та настоятель і далі кволо шкірився йому у відповідь.
Пріор Ґолт знайшов його непритомним та поваленим на стіл якраз перед ноною[117]. На зубах застигла кров. Молодий священик хутко перевірив пульс. Дом Пауло вмить прокинувся, випростався в кріслі і, ніби все ще вві сні, бундючно повелів:
— А я кажу тобі, що це настільки сміховинно, що далі нікуди. Повний ідіотизм. Абсурд, інакше і не скажеш.
— Про який абсурд ідеться, домне?
Абат мотнув головою і покліпав очима:
— Що?
— Я негайно приведу брата Ендрю.
— Га? Який абсурд? Вертайся. Тобі щось було потрібно?
— Нічого, отче-абате. Я одразу повернуся, тільки-но знайду...
— Та обійдемося без лікаря! Ти ж сюди не просто так прийшов. Двері до мене було зачинено. Тож замкни їх знову, сядь і кажи, навіщо прийшов.
— Дослід удався. Я маю на увазі лампу брата Корнгура.
— Гаразд. Розповідай. Присядь, починай говорити, розкажи мені про неї геть усееее. — Він розгладив рясу та витер куточок рота шматинкою. Йому все ще паморочилося, проте вузол у животі попустився. Оповідь пріора настоятелеві була геть байдужа, але він докладав максимум зусиль, щоби вдавати з себе уважного слухача. Треба затримати його, поки не прочуняю так, щоби міг думати. Не можна його відпускати за лікарем... поки що не можна. А то розійдуться новини: «Діду прийшов кінець». Треба ще вирішити, чи безпечний зараз час, аби діду прийшов кінець, чи ні.
Розділ 15
Гонґан Ос переважно був справедливою та доброю людиною. Побачивши, як декілька його воїнів розважаються із полоненими чоловіками Ларедо, він пригальмував подивитися. Та коли трьох бранців прив’язали за щиколотки до коней і хльоснули тих у шалений біг, Гонґан Ос вирішив утрутитися. Воїнів він наказав відшмагати просто на місці, адже Гонґана Оса — Шаленого Ведмедя — вважали милосердним вождем. І він іще ніколи в житті не образив жодного коня.
— Страта бранців — жіноча справа, — зневажливо прогарчав він над винуватцями. — Очистіться, поки вас не затаврували скво[118], і йдіть зі становища геть аж до нового місяця. Вас вигнано на дванадцять днів.
А коли пролунав слабкий стогін протесту, додав:
— Припустімо, котрогось із них коні потягнуть через весь табір. У нас зараз гостюють провідники травоїдів, а всі знають, що їх легко налякати видом крові. Особливо, крові їхніх родичів. Пильнувати треба.
— Але ж ці травоїди з півдня! — заперечив воїн, махнувши в сторону скалічених полонених. — А в нас гостюють травоїди зі сходу. Хіба ми, справжні люди, не уклали договір зі сходом про спільну війну проти півдня?
— Згадаєш про це ще раз, і тобі відітнуть язика та згодують його собакам! — застеріг Шалений Ведмідь. — Забудь узагалі, що чув такі речі.
— То збирачі зілля з нами на багато днів, о, Сину Могутнього?
— Кому ж відомо, що собі надумали хлібороби? — суворо запитав Шалений Ведмідь. — Їхні думки — не наші думки. Кажуть, що дехто з них рушить звідси через Сухі Землі до місцини, де живуть жерці травоїдів, ті, що ходять у чорних одежах. Інші лишаться тут поговорити. Але це вже не ваших вух справа. А тепер — геть, і нехай вас укриє ганьба на дванадцять днів.
Він розвернувся до них спиною, щоби покарані могли вислизнути, не відчуваючи його тяжкий погляд на собі. Останнім часом порядок розладнався Клани ворохобилися. Народи Рівнин прознали, що він, Гонґан Ос, потис руку посланцеві з Тексаркани над багаттям домовленостей. І шаман остриг із них по пасму волосся та зрізав нігті, щоби виготовити ляльку добрих намірів та захиститися від запроданства кожної зі сторін. Усі дізналися про угоду, а угоду між людьми й травоїдами племена вважали причиною для ганьби. Шалений Ведмідь відчував зневагу молодших воїнів, але нічого не міг їм пояснити, поки не настане час.
Сам Шалений Ведмідь охоче слухав добрі поради, навіть якщо їх давали собаки. Думка травоїдів рідко вартувала уваги, але його вразили послання від короля травоїдів на сході, котрий пояснював цінність утаємниченості та ганьбив марні вихваляння. Якби в Ларедо знали, що Ганнеґан озброює племена, то їхній задум однозначно провалився би. Шалений Ведмідь міркував над цим; думка була йому противна, адже немає нічого кращого та мужнішого, ніж повідомити ворогові про власні наміри, перш ніж вдатися до них. Та чим більше він мислив, тим більше мудрості бачив. І чи то король травоїдів був останнім легкодухом, чи ж то мудрецем, ніби справжній чоловік... Шалений Ведмідь іще досі не вирішив, чим саме, але задум йому здавався мудрим. Таємничість необхідна, навіть якщо деякий час вона здається чимось бабським. Якби власний народ Шаленого Ведмедя довідався, що зброя — це дарунок від Ганнеґана, а не трофеї з прикордонних наскоків, то й у Ларедо могли би зрештою дізнатися про задум, вибивши ці відомості з бранців, узятих в полон під час сутичок. Відтак племенам треба дозволити й надалі ремствувати про ганьбу через мирні перемовини з хліборобами на сході.
От тільки перемовини тривали не про мир. І йшли вони добре, обіцяючи багато наживи.
Кілька тижнів тому Шалений Ведмідь самотужки очолив ватагу нападників і рушив із ними на схід, а потім повернувся із сотнею коней, чотирма дюжинами довгих рушниць, кількома барильцями чорного пороху, добрим запасом шроту та одним полоненим. Та навіть воїни, котрі супроводжували його, не знали, що сховок зі зброєю для нього спеціально підготували Ганнеґанові люди, а бранцем був старшина тексарканської кінноти, який у майбутньому стане дорадником Шаленого Ведмедя з питань імовірної тактики Ларедо в бою. Будь-яка думка травоїдів ганебна, але поради старшини можна випробувати на травоїдах із півдня. А не на Гонґанові Осі.
Шалений Ведмідь недарма тішився зі свого вміння торгуватися. Він тільки й пообіцяв, що не йтиме війною на Тексаркану та не крастиме худобу на східних кордонах, однак лише доти, поки Ганнеґан постачатиме йому зброю та припаси. Угода про завоювання Ларедо була мовчазною клятвою при багатті і вписувалася в природні схильності Шаленого Ведмедя, тому в укладенні письмового пакту потреби не було. Союз проти одного з ворогів з іншим дозволяв розправитися з ними по черзі і з часом відбити колишні пасовиська, що їх минулого століття обсіли землероби.
113
Ergo sum — [Отже] я існую. Алюзія на відомий вислів Рене Декарта (1596-1650): cogito ergo sum, «мислю, отже існую» (1637).
114
116
Haec commixtio — Це змішання... Слова, що мовляться під час обряду причастя, з якими в чашу кладеться гостія (облатка).
117
118
...