Ні-ні.
Хай там як, а власна Віра дома Пауло говорила йому, що тягар нікуди не дівався з-від часів Адама, і тягар цей накладений демоном, що глузливо кричав: «Ось чоловік!».
«Чоловік!» — закликаючи кожного звітувати про свої вчинки від самого початку; тягар, покладений на всякого ще перед тим, як вийти з лона, тягар провини первісного гріха. Нехай дурень оспорює це. Той самий дурень із поросячим кувіканням радо визнає іншу спадщину: славу предків, чесноти, тріумф і гідність, які роблять його «звитяжним та шляхетним за правом походження». Такий навіть не заперечує, що сам він нічим це не заслужив, а просто з’явився на світ у людській подобі. Його протест цілковито призначено успадкованому тягарю, який визнає його «провинним ізгоєм за правом походження», і цей вирок він чимдуж намагається не чути. Тягар і справді не простий. Також власна Віра підказувала йому, що Той, чий образ висів на хрестах понад вівтарями, звільнив його від тягаря, хоча залишений ним відбиток нікуди не подівся. У порівнянні з непомірною вагою первісного прокляття відбиток — ярмо набагато легше. Він не міг наважитися і сказати про це дідові, оскільки старий і так знав, у що вірив. Бенджамін чекав на Іншого. Останній старий гебрей сам-один сидів на горі, спокутуючи за цілий Ізраїль, та чекав на Месію, чекав-чекав-чекав...
— Хай Бог тебе милує, який же ти все-таки хоробрий дурень. Навіть мудрий дурень.
— Хм-м-м-кгм-м-м. Мудрий дурень! — перекривив його відлюдник. — Але парадокси та загадки завжди були твоїм коником, правда ж, Пауло? Якщо річ не суперечить сама собі, то вона тебе нізащо не зацікавить, правда? Тобі обов’язково треба шукати Трійцю в Єдиному, життя в смерті, мудрість у глупоті? А то все навкруги може здатися надто раціональним.
— Мудрість, Бенджаміне, — це почуватися відповідальним. А глупота — це вважати, що тягар відповідальності ти можеш нести самотужки.
— Точно не божевілля?
— Хіба що трішечки. Але це божевілля хороброго.
— Тоді відкрию тобі маленький секрет. Я все життя знав, що ладен нести його з того самого моменту, коли Він знову мене покличе. Але чи ми говоримо про одне й те саме?
Священик знизав плечима.
— Ти його називаєш тягарем Обраного. Я би радше охрестив це тягарем Первісного гріха. Хай там як, а накинена на себе відповідальність в обох випадках та сама, хоча й тлумачимо ми її по-різному, затято сваримося через слова, намагаючись з’ясувати, який зміст вкладаємо в них, хоча словами таке виразити неможливо, натомість розумієш серцем у мертвій тиші.
Бенджамін хіхікнув:
— Ну, я радий почути, що ти нарешті це визнав і підтвердив: незважаючи на постійне говоріння, ти так ніколи нічого насправді й не сказав.
— Ти, негіднику, годі гиготіти!
— Але ж ти завжди так багатослівно висловлювався, хитромудро захищаючи свою Трійцю (попри те, що Він ніколи не потребував твого захисту), перш ніж дізнався, що я вважаю Його Єдиним. Еге ж?
Священик побуряковів, але змовчав.
— Ну от, я й допік тебе до чергової сварки. Ха! Але облишмо. Я й сам багатословлю час від часу, хоча й не завжди певен, що ми з Ним маємо на увазі одне й те саме. Не думаю, що тебе можна обвинувачувати в цьому. З Трійцею, напевно, важче розібратися, ніж із Єдиним.
— Старий блюзнірський кактус! Мені й справді була потрібна твоя думка про тона Таддео і що з цього може вийти.
— Навіщо тобі думка вбогого діда-анахорета?
— Тому що, Бенджаміне Єлеазаре бар Джошуа[127], коли ці всі роки чекання на Прийдешнього не навчили тебе мудрості, то вони, безперечно, додали тобі проникливості.
Старий Юдей заплющив очі, підвів обличчя до стелі та хитро всміхнувся.
— Можеш мене ображати, — насмішкувато промовив він, — свари, допікай, переслідуй, але знаєш, що я тобі скажу?
— Ти скажеш: «Хм-м-м-кгм-м-м»!
— Ні! Я скажу, що Він уже тут. І я бачив Його краєм ока.
— Що? Про кого ти? Тона Таддео?
— Ні! Ба більше, мені начхати, і я нічого не пророкуватиму, допоки ти, Пауло, не зізнаєшся нарешті, що тебе ятрить.
— Усе почалося з лампи брата Корнгура.
— Лампи? О, так, Поет згадував про неї. І він пророкував, що вона не працюватиме.
— Як і ведеться, Поет помилився. Так мені сказали. Сам я не був на випробуваннях.
— То вона запрацювала? Чудово! І що ж потім розпочалося?
— Думки. Я замислився, наскільки близько ми підійшли до якоїсь межі? Невже допливли до якогось берега? Ці електричні сутності в підвалі... Ти усвідомлюєш, наскільки все змінилося за останні два століття?
Уже незабаром священик розлого описував усі свої страхи, а відлюдник, цей наметяр, терпляче його слухав, аж поки сонце стало на вечірній пруг і заструменіло крізь шпарини західної стінки, намалювавши своїми променями світляні стовпи в курному повітрі.
— Бенджаміне, відтоді як загинула остання цивілізація, ми займалися суто Меморіалом. І зберігали його. А що ж тепер? А тепер я розумію, на які труднощі наражається швець, намагаючись продати взуття у селі, повному шевців.
Відлюдник усміхнувся.
— Нічого страшного, якщо виробляти взуття особливе та вищої якості.
— Боюся, світські учені вже першими зробили заявку на опанування цієї методи.
— Тоді покиньте це ремесло, поки вас не спіткав крах.
— Є така ймовірність, — припустив абат. — Але про неї неприємно думати. Тисячу двісті років ми лишалися одненьким островом в океані справжньої пітьми. Переховування Меморіалу було невдячною роботою, але священною — так ми вважали. Нашим єдиним світським заняттям. Та ми завжди були буклегерами[128] й запам’ятовувачами, важко уявити, що нашій роботі невдовзі прийде край. Невдовзі вона стане непотрібною. Я просто не йму собі віри.
— А не хочете спробувати обскакати інших «шевців», і далі будуючи дивні причандали в своєму підвалі?
— Мушу зізнатися, все йде до того...
— На що замахнетеся далі, аби випередити мирян? На летючу машину? Спробуєте оживити Machina analytica? Чи, може, переступите їх і займетеся метафізикою?
— Ти мене соромиш, Старий Юдею. Ти ж знаєш, що ми насамперед монахи, які служать Христу, і це все не для нас.
— Я тебе не соромив. Я не бачу причин, чому монахи, котрі служать Христу, не можуть побудувати летючу машину, хоча для них природніше конструювати машини для молитви.
— Поганець ти такий! Я тільки нашкодив своєму Ордену, що поділився з тобою сокровенним!
Бенджамін вишкірився:
— Мені вас не шкода. Книжки, що ви їх накопичили, вкрилися мохом од свого віку, але їх написали діти світу, і забиратимуть їх у вас діти світу, Тому перш за все ви не повинні втручатися в їхні справи.
— То, значить, зараз ти готовий був видати пророцтво!
— Анітрохи. «Незабаром сяде сонце». Хіба можна назвати це пророцтвом? Ні. Це просто підтвердження віри в послідовність подій. Діти світу також послідовні. Вони всотають усе, що ви їм зможете запропонувати, заберуть ваше ремесло та проголосять вас немічним потороччям. Урешті-решт вами просто почнуть нехтувати. Самі винні. Книги, котру я вам дав, мало вистачити для вас. Тепер доведеться просто розбиратися з наслідками вашого втручання.
Говорив він легковажно, і його віщування дуже сильно збігалося зі страхами дома Пауло. Священик посумнішав.
— Не зважай, — проказав відлюдник. — Я нічого тобі не пророкуватиму, поки сам не побачу цей ваш причандал або не погляну на цього том Таддео, який, до речі, тепер мені здається цікавим. От зажди, я докладніше роздивлюся тельбушки нової ери, а потім зможу тобі щось нарадити.
— Лампи тобі не побачити, бо в абатство ти ніколи не приходиш.
127
128