— Не здатні, мосьпане. Зате добряче пошарпають кочовиків, понівечать Денвер, і Ганнеґан зможе підібрати їх по шматочках.
— І навіщо вони йому здалися? Імперія з них вийде незаможна.
— Ні, однак цілковито забезпечена з обох флангів. А це вже набагато краща диспозиція для удару на схід або північний схід. Безумовно, поки до цього дійде, його плани може спіткати крах, проте незалежно від розвитку подій, у досить близькому майбутньому вашим землям загрожує спустошення. У наступні кілька місяців вам потрібно буде вдатися до заходів із зміцнення абатства. І в мене є розпорядження обговорити з вами проблему зі збереження Меморіалу.
Дом Пауло відчув, як навколо нього тужавіє пітьма. Після тисячі двохсот років у світі зажеврів вогник надії, аж раптом на видноколі забовванів неписьменний владар, який хоче втоптати його в землю копитами варварської орди, щоб...
Він тяжко гупнув кулаком по стільниці.
— Тисячу років ми втримували їх за межами цієї обителі, — прогарчав він, — і всидимо тут іще тисячоліття. Нас тричі облягали під час нашестя Бейрінґа і ще один раз під час Віссаріонового розколу. Ми збережемо книги. Ми вже їх зберігаємо досить давно.
— Але ж у наш час з’явилися нові ризики, мосьпане.
— Це ж які?
— Щедрі запаси пороху та шроту.
Уже й Успіння минуло, а тексарканських гостей не видно було й не чути. В індивідуальному порядку священики абатства почали правити вотивні меси для прочан[136] та подорожан. Дом Пауло взагалі покинув снідати, і в монастирі перешіптувалися, що з огляду на очевидну небезпеку зі сторони Рівнин він одбуває єпитимію за те, що взагалі запросив ученого.
На сторожових вежах постійно чатували вартові. Абат і сам нерідко спинався на мури, звідки довго вдивлявся на схід.
Невдовзі по вечірній службі на святого Бернарда[137] один новіцій повідомив, що роздивився рідкий і далекий курний слід, але вже сутеніло і ніхто, крім нього, його так і не побачив. Уже й проспівали комплету та Salve Regina[138], а біля брами ніхто не об’являвся.
— Це міг бути їхній розвідник в авангарді, — припустив пріор Ґолт.
— Це могла бути уява брата вартового, — заперечив дом Пауло.
— Ану ж вони стали табором за якихось десять миль або далі понад шляхом...
— То з вежі можна було би роздивитися вогні їхніх багать. Ніч сьогодні ясна.
— Але ж, домне, можна послати гінця, коли зійде місяць...
— Е, ні. Потемки його можуть випадково застрелити. Якщо це й справді вони, то, мабуть, не прибирали пальці зі спускових гачків усю дорогу, особливо поночі. Почекають до світанку.
Наступного дня очікувана група вершників під’їхала зі сходу заледве не в обід. З вершечка мурів дом Пауло кліпав короткозорими очима та мружився проти сонця, видивляючись їх на розпеченій і сухій місцині. На північ несло куряву з-під копит. Загін пригальмував для якогось обговорення.
— Здається, бачу двадцять чи тридцять осіб, — скаржився абат і роздратовано тер очі. — Невже їх справді так багато?
— Приблизно так, — підтвердив Ґолт.
— Як ми їх усіх розмістимо?
— Не думаю, що нам доведеться піклуватися про тих, на кому вовчі шкури, мосьпане абате, — стримано проказав молодший священик.
— Вовчі шкури?
— Це кочовики, мосьпане.
— Виводьте людей на мури! Замикайте ворота! Опустіть щита! Розгортайте...
— Заждіть, серед них не всі кочовики, домне.
— Га? — Дом Пауло знову намагався роздивитися новоприбулих.
Перемовини добігали кінця. Люди помахали руками, і товариство розділилося на дві групи. Більша частина пустилася вчвал на схід. Решта кіннотників коротко поспостерігали за ними, відтак потягнули своїх коней за повіддя та рушили клусом до абатства.
— Шестеро чи семеро. Дехто в одностроях, — пробурмотів настоятель, коли вони під’їхали ближче.
— Я певен, що це тон зі своїми супутниками.
— Але чому в супроводі кочовиків? Добре, що вчора вночі я не пустив до них гінця. Які в них можуть бути спільні справи з кочовиками?
— Схоже, вони їм правили за провідників, — похмуро заявив отець Ґолт.
— Мабуть, це по-добросусідськи — леопардові лежати біля козеняти![139]
Верхові тим часом підібралися до воріт. Дом Пауло ледве зглитнув — у нього пересохло в роті.
— То, мабуть, краще їх зустрічати, отче, — зітхнув він.
Поки священики спускалися зі стіни, мандрівники вже зупинилися перед тим, як в’їхати надвір. Від компанії відділилася одна людина, потрюхикала вперед, спішилася і простягнула свої папери.
— Дом Пауло із Пекоса? Абат?
Настоятель кивнув.
— Tibi adsum[140]. Іменем святого Лейбовіца ласкаво прошу, тоне Таддео Ласкаво прошу в цю обитель від імені всіх сорока поколінь, що чекали на вашу появу. Почувайтеся як удома. Ми до ваших послуг. — Слова прозвучали щиро. Багато років їх берегли саме для такої нагоди. Почувши, як гість односкладово щось пробурмотів у відповідь, дом Пауло поволі здійняв погляд.
Якусь мить він прикипів до вченого. Й одразу відчув, як тепло вивітрюється з нього. Цей крижаний погляд сірих допитливих очей. Скептичний, зголоднілий, гордовитий. Ними він вивчав його, немов бездиханний антикваріат.
Пауло завзято молився, щоби цей момент став містком, який би зметнувся над проваллям тисячі двохсот років. Молився, щоби через його постать останній замордований дослідник минулих епох потиснув руку завтрашньому дню. Провалля було на місці, в цьому сумніватися не доводилося. А сам абат раптом відчув, що належить геть іншій добі, що він лишився загублений на безіменній відмілині посеред річки Часу, а ніякого моста й у помині не було.
— Гайда, — лагідно промовив він. — Брат Вісклер подбає про ваших коней.
Коли гостей розселили, абат сам-один повернувся до свого кабінету, де усміх на лику дерев’яного святого все ще нагадував йому вишкір старого Бенджаміна Єлеазара, і промовив:
— Діти цього світу також рішучі.
Розділ 18
— І тепер, ніби в часи Іова[141], — виголосив брат-читець із кафедри в трапезній:
Прийшли сини Божі, щоби стати перед Господом. Прийшов і Сатана між ними.
Господь спитав Сатану: «Звідкіль ти прийшов?»
Відповів Сатана Господеві й мовив, як здавна: «Кружляв я по землі й ходив довкола неї».
Господь сказав Сатані: «А чи звернув ти увагу на слугу мого Ім’ярек? Нема бо на землі нікого, як він, щирого й праведного державця, богобоязливого й такого, що цурався б зла».
Сатана відказав Господеві й промовив: «Хіба намарно Ім’ярек боїться Бога?
Хіба ти не благословив його землі достатком та не звеличив поміж інших народів? Та простягни лиш руку твою, применш його достаток і зміцни ворога його: побачиш, чи не лихословитиме тебе у вічі».
Господь сказав Сатані: «Гаразд! Усе, що він має, — у твоїй руці».
І пішов Сатана геть з-перед лиця Господнього, і вернувся у світ.
Та державець Ім’ярек повівся не так, як Іов. І коли землі його спіткали злигодні, а в народу його применшився достаток, як побачив він, що вороги зміцнилися, пойняли його страхи і втратив він віру в Бога, намисливши собі: мушу завдати удару, перш ніж ворог мій зможе взяти мене голіруч.
— І сталося так у ті дні, — правив далі брат-читець:
Що зачерствіли серця в державців Землі і пішли вони проти Закону Божого, і погорда їхня не знала міри.
І кожен із них подумав нишком, що ліпше всім їм бути знищеними, аніж волі котрогось із державців дозволити звеличитися над іншими. Адже можновладці Землі і справді змагалися одне з одним за верховенство; потаємністю, зрадою та облудою намагалися вони владарювати, а війни страшилися та здригалися від однієї згадки про неї; і стерпів Господь Бог мудреців тогочасних, котрі опанували вміння, якими цілий світ можна було знищити, і вручено в їхні руки було той архангельський меч, що із ним скинуто Люцифера з небес на острах простого люду й державців, котрим годилося боятись Бога й упокоритися перед Всевишнім. Та не стали вони коритися.
136
137
139
141