Розділ 29
— Напевно, вас уже попереджали про вибуховість характеру? — вимогливо запитав отець Легі в покаянного.
— Так, отче.
— Ви ж усвідомлюєте, що це практично намагання скоїти умисне вбивство?
— В мене не було умислу вбивати.
— Намагаєтеся виправдатися? — не відчіплявся сповідник.
— Ні, отче. Умисел полягав у завданні болю. Я винувачу себе в тому, що подумки та діями порушив дух п’ятої заповіді і згрішив проти любові до ближнього свого та справедливості, чим накликав безчестя й ганьбу на свій сан.
— Ви усвідомлюєте, що порушили обітницю ніколи не вдаватися до насильства?
— Так, отче, і я глибоко шкодую про це.
— І що ваша єдина пом’якшувальна обставина полягає в тому, що ви побачили червоний квиток і піддалися раптовій емоції? Ви часто дозволяєте почуттям керувати вашими вчинками?
Інквізиція тривала, і настоятель абатства колінкував перед пріором, котрий мав винести припис вищій особі.
— Гаразд, — нарешті мовив отець Легі, — задля покаяння прокажете...
Церкі спізнювався на зустріч у сповідальниці на півтори години, та пані Ґральс усе ще чекала. Вона стояла навколішки між церковними лавами і, здавалося, спала. Присоромлений абат сподівався, що не застане жінки. Йому потрібно було ще промовити свої покаянні молитви, перш ніж сповідувати її. Тому він опустився на коліна перед вівтарем і ще двадцять хвилин читав згадані молитви, призначені йому на цей день отцем Легі. Та коли настоятель повернувся до кабінки, пані Ґральс уже була там. Він двічі звернувся до неї, поки та його нарешті почула, а коли підводилася, то ледь заточилася. Жіночка на якусь мить взяла паузу, щоб обмацати голову Рейчел, перевіряючи зморшкуватими пальцями її повіки та вуста.
— Дочко, щось трапилося? — запитав він.
Її погляд упав на високі вікна, а далі помандрував склепінчастою стелею й опустився донизу.
— Так, отче, — прошепотіла вона. — Я відчуваю Лихого поруч. Точно. Лихий уже поруч, зовсім поруч із нами. Мені треба сповідацця... і шось іше.
— Щось іще, пані Ґральс?
Вона нахилилася близенько до нього та зашепотіла, прикриваючись долонею:
— Сповідати Його також.
— Кого? Не розумію, — аж відсахнувся священик.
— Того, хто мене зробив такою, яка є, — проскиглила вона. А потім поволі її губи розпливлися в посмішці: — Я... я ніколи не могла йому вибачити за це.
— Вибачити Богу? Та як ви можете?.. Він справедливий. Він — сама Справедливість. Він — сама Любов. Як ви можете говорити...
Її погляд благав:
— Хіба не може стара помідорниця пробачити Йому за дрібку Його справедливості, перш ніж сповідацця перед Ним?
У дома Церкі пересохло в горлі, і він ледве зміг зглитнути. Абат глянув на підлогу, де виднілася двоголова тінь, що натякала про страхітливу Справедливість. Він не міг змусити себе докорити жінці за вибір слова «пробачити». В її простому вислові можна було уявити здатність пробачати справедливість нарівно з несправедливістю, адже Людина пробачає Господеві так само, як Господь пробачає Людині. «Тож нехай буде, як буде, — подумав він, поправляючи столу. — Вияви Свою терплячість до неї, Господи».
Перед тим, як ввійти до сповідальниці, жінка схилила коліна перед вівтарем, і священик помітив, що коли вона хрестилася, то торкалася чола Рейчел так само, як і свого. Він відіпнув важку завісу, сковзнув на свою половину кабінки та прошепотів крізь ґратки:
— Навіщо ти прийшла, донько?
— Пробачте мені, отче, бо я згрішила...
Вона говорила з паузами. Він не міг її бачити крізь чарунки ґраток, з-за яких тільки й лунали низькі та ритмічні нарікання Єви. Одне й те саме, одне й те саме, вічно одне й те саме, і навіть жінка із двома головами не могла вигадати нових способів вчинити зле, лише тільки бездумно наслідувати Першу. Все ще відчуваючи сором за свою поведінку із пасажиркою, поліцейськими і доктором Корсом, абат ніяк не міг зосередитися. Поки він слухав, у нього тремтіли руки. Ритм слів по той бік решітки здавався приглушеним та невиразним, ніби хто вдалині махав молотом. Уганяв цвяхи в долоні, прибиваючи їх до дерева. Alter Christus[257], він відчував вагу всякого тягаря, перш ніж перекласти його на плечі Єдиного, котрий ніс їх усі. Щось там було про її співмешканця. Якісь темні та секретні дії. Щось, що треба загортати в брудну газету і поночі закопувати в землю. От тільки розібрати щось до пуття абат не міг, а від цього його проймав іще сильніший жах.
— Якщо ви мені намагаєтеся розповісти про вину аборту, — прошепотів він, — то відпустити вам гріх у такому разі може тільки єпископ, тому, боюся...
Він замовк. Удалині щось гуркотіло, а з ракетного полігону чулося слабке рохкання пускових установок.
— Лихий! Лихий! — завищала стара жінка.
У нього заворушилося на голові волосся, відтак абата раптом охопила нераціональна тривога.
— Хутко! Покаяння! — бурмотів він. — Десять «Ave Maria», десять «Pater Noster»[258] прочитаєш після сповіді. А тепер хутко молитва покаяння!
Церкі почув мурмотіння з того боку ґраток і прожогом видихнув їй одпущення:
— Те absolvat Dominus Jesus Christus; ego autem eius auctoritate te absolvo ab omni vinculo... Denique, si absolvi potes, ex peccatis tuis ego te absolve in Nomine Patris...[259]
Не встиг він договорити, як з-за цупкої запони сповідальниці вже лилося яскраве світло. Воно з кожною миттю сильнішало, аж поки в кабінці не стало як уночі при повні. Шторка почала димитися.
— Зачекай, зачекай! — прошипів абат. — Нехай там усе скінчиться.
— ...кінчиться, кінчиться, — відлунив дивний негучний голос по той бік. Він не належав пані Ґральс.
— Пані Ґральс? Пані Ґральс?
Вона, заплітаючи язиком, відповіла сонним бурмотінням:
— Я ніколи не х’тіла... ніколи не х’тіла... не любила... любила... — Її голос стишився. Щойно до нього промовляв інший.
— А тепер швидко! Біжімо!
Навіть не чекаючи дізнатися, почула вона його чи ні, настоятель вискочив із кабінки та чкурнув проходом до репозиторія[260]. Навколо стало тьмяніше, але жар усе ще обпікав шкіру полуденним палом. «Скільки лишилося секунд?» — думав він. У храмі стояв дим.
Абат застрибнув у пресвітерій[261], перечепився на першій же сходинці, вирішив, що це він так схилив коліна, та підбіг до вівтаря. Гарячковими рухами дістав із табернакля даросховницю з Пресвятими дарами[262], іще раз упав на коліна перед Присутністю, вхопив Тіло свого Господа і кинувся бігти на відчай душі.
Будівля обвалилася.
Коли Церкі прийшов до тями, навколо була тільки курява. Його причавило в ділянці пояса. Лежачи долілиць, він спробував поворухнутися. Одна рука вільна, але інша потрапила під те, що його тримало. У вільній руці він усе ще тримав даросховницю, але та при падінні перекинулася, з неї злетіла кришка, і на землю випало кілька маленьких гостій.
Абат вирішив, що його з церкви викинуло вибухом. Лежачи в піску, він міг спостерігати рештки трояндового куща, потовченого каменепадом. На одній гілці досі трималася квітка — сорту «Вірменський сомон», зауважив чоловік. Її пелюстки обгоріли.
У небі гуркотіли двигуни, і крізь куряву все ще блимали голубі вогні. Спершу він геть нічого не відчував. Церкі намагався вигинати шию, аби роздивитися, що за допотопний монстр чавив його згори, але потім прийшов біль. Очі заслала полуда. Він тихо закричав. Більше абат не озирався. Над ним височіло п’ять тонн каміння, яким нізащо не випустити на волю те, що лишилося від нижньої частини його тіла.
Священик почав збирати маленькі гостії і жваво совав вільною рукою, охайно вибираючи їх із піску. Адже вітер міг рознести дрібні крихти Христа по всіх усюдах. «Хай там як, Господи, а я ризикнув, — думалося йому. — Кого тут соборувати? Кому віатикум — останнє причастя? У такому разі вам доведеться доповзти до мене самим. Чи є хто живий?»
259
Те absolvat Dominus Jesus Christus; ego autem eius auctoritate te absolvo ab omni vinculo... Denique, si absolvi potes, ex peccatis tuis ego te absolve in Nomine Patris — Нехай Господь наш Ісус Христос відпустить тобі твої гріхи. Владою, даною мені, я відпускаю тебе від усього, що тебе зв’язує... І якщо можна дарувати тобі відпущення, то я відпускаю тобі гріхи твої в ім’я Отця.
260
261
262