— Гай-гай, варто так заціпеніти, а тоді із землі Юти прийде військо поганів і, перш ніж ми почнемо оборонятися, вб’є кілька садівників, зламає іригаційну систему, зіпсує посіви і закидає камінням криницю. Чому ти так... ох, я забув, ти ж сам із Юти, а потім утік сюди, правда? Та не зважай, можливо, ти був правий щодо вартового: саме так він міг пропустити старого. Ти впевнений, що це був звичайний дід і нічого більше? Не янгол? Не преподобний?
Погляд новіція задумливо поплив угору до стелі, а тоді швидко опустився на обличчя владики.
— А янголи чи святі відкидають тінь?
— Так, ну, тобто... звідки мені знати? Але цей відкидав, так?
— Ну... вона була такою невеликою й ледь помітною.
— Що?!
— Усе відбувалося майже опівдні.
— Імбецил! Я не питаю в тебе, ким він був! Я дуже добре знаю, хто він, якщо ти його взагалі бачив, — абат підкреслював свої слова ударами кулака по столу. — Я хочу зрозуміти, чи ти — Ти! — не маєш жодних сумнівів, що то лише звичайний стариган.
Такі питання збивали брата Френсіса з пантелику. На його власну думку, не існувало чіткої межі, що відділяла би природний порядок від божественного, а між ними радше проходить посередня присмеркова зона. Є очевидно природні речі, а є Такі, що очевидно божественні, та між цими полярними протилежностями існує проміжок суперечностей (його власних) — надприродне, — коли щось, нібито зліплене із землі, повітря, вогню, починало бентежно поводитися, ніби Ті самі речі. Брат Френсіс до цього проміжку зараховував явища, які бачив, та не міг осягнути. І брат Френсіс не міг «не мати жодних сумнівів», що від нього вимагав абат, у тому, чи розуміє він усе повністю. Таким чином, просто порушуючи це питання, Аркос, сам того не бажаючи, відкинув новіцієвого прочанина у присмеркову зону, у ту ж перспективу, звідки перед ним постав старий, наче безнога чорна смужка, що звивалася на шляху посеред озера розпеченого марева. Тоді світ послушника стиснувся настільки, що міг помістити у собі лише руку, котра простягала йому шматок їжі. Коли якась надприродна істота вирішила замаскуватися під чоловіка, то як міг він розпізнати машкару чи принаймні запідозрити її? І коли таке створіння не схоче, щоби його викрили, хіба ж не пам’ятатиме про необхідність відкидати тінь, лишати сліди чи їсти хліб із сиром? Хіба не жуватиме пряний листочок, не плюватиметься на ящірку і не забуде імітувати реакцію смертного, котрий ступає без сандалів на розпечену землю? Френсіс не був готовий ані оцінювати розум та винахідливість пекельних чи райських створінь, ані розмірковувати про глибину їхніх сценічних талантів, хоча й припускав, що такі істоти мають пекельний чи божественний розум. Аркос, зачепивши таку дражливу тему, сам сформулював природу Френсісової відповіді: це питання треба якомога прискіпливіше вивчати.
— Отже, хлопче?
— Панотче абате, ви ж не припускаєте, що він міг таки бути...
— Я хочу, щоби ти не припускав. Хочу, щоби ти був абсолютно впевненим. Був він звичайною людиною з плоті та крові чи не був такою?
Питання лякало. А те, що воно виходило з вуст такої величної людини, як владика абат, — страшило ще більше, хоча юнак і чітко усвідомлював: Аркос поставив його лише для того, щоби почути конкретну відповідь. Він дуже хотів її почути. А якщо він так цього прагнув, то проблема, певно, справді важлива. А якщо проблема достоту важлива для абата, то для брата Френсіса вона надважлива і він не мав права помилятися.
— Я... я гадаю, він був із плоті й крові, превелебний отче, але не звичайний. У якомусь сенсі він видався надзвичайним.
— У якому сенсі? — рубонув Аркос.
— Ну... наприклад, у тому, як прицільно він плював. А ще, здається, він умів читати.
Абат заплющив очі й потер скроні з очевидним роздратуванням. Наскільки простішим було би заявити хлопцеві, що цей паломник — звичайний волоцюга, і змусити його думати так, а не інакше. Та показавши йому, що таке питання взагалі можливе, він зіпсував власну настанову, навіть її не сформулювавши. Настільки, наскільки думка взагалі піддається управлінню, наказати виконувати можна лише те, що сприймається здоровим глуздом. Змусь його чинити навпаки — і він не підкориться. Як і всякий мудрий керівник, абат Аркос не продукував марних розпоряджень, які неможливо було виконати без примусу. Краще поглянути на справу з іншого боку, аніж віддати неефективне розпорядження. Він поставив питання, щодо якого сам не міг говорити раціонально, бо ж ніколи того старого не бачив, а отже, втратив право вимагати обов’язкової відповіді.
— Іди геть, — врешті проронив абат, не розтуляючи очей.
Розділ 5
Дещо збитий з пантелику метушнею в абатстві, брат Френсіс повернувся в пустелю того ж дня, аби завершити свій піст у досить похмурому місці.. Він очікував, що реліквії викличуть певне захоплення, проте його здивував надмірний інтерес до старого мандрівника. Френсіс говорив про старця лише тому, що він — чи то волею випадку, чи внаслідок Божого промислу — спричинився до віднайдення підземного сховку зі скарбами. Пілігрим, на думку новіція, був усього-на-всього незначною часткою такої собі мандали[38], в центрі якої лежали реліквії святого. Проте товариші брата Френсіса, здавалося, більше цікавились прочанином, аніж знахідками, і навіть абат покликав його не з інтересу до металевої коробки, а щоби розпитати про чоловіка. Йому ставили сотню запитань про паломника, на які він лише відповідав: «Я не помітив» та «Я не подивився», чи: «Якщо він і казав, то я не пам’ятаю». Були й дуже дивні запитання, тож зрештою він почав сам до себе докопуватися: «Чи мав я щось помітити? Чи ідіот я, бо не спостерігав за ним? Може, я недостатньо звернув увагу на його слова? Чи загубив я щось важливе, позаяк був задурманений сонцем?»
Він розмірковував про це в темряві, доки вовки нишпорили навколо його нового лігва і сповнювали ніч завиванням. Юнак ловив себе на цих думках і вдень, коли за приписами служіння мав би молитися й виконувати духовні обряди. Тож він довго сповідався пріору Черокі, коли наступної неділі той здійснював об’їзд.
— Не давай романтичній уяві інших захоплювати себе, бо ти і своїй ради дати не можеш, — сказав хлопцеві священик, перед тим посваривши його за нехтування ритуалами та молитвами. — Вони не ставлять питання, ґрунтуючись на тому, що може бути дійсним, а керуються тим, наскільки сенсаційним воно стало би, якби виявилося правдою. Це ж безглуздо! Скажу тобі, що превелебний отець абат звелів усьому новіціату облишити цю тему. — За мить він, на жаль, додав: — У тому чоловікові й правда не було нічого, що б натякало на надприродне, хіба ж ні? — в його голосі забриніла ледь відчутна нотка надії та цікавості.
Брата Френсіса й самого розпирала цікавість. Якщо натяк на надприродне й мав місце, то він його не зауважив. З іншого ж боку, зважаючи на кількість запитань, на які він дати відповідь не зумів, помітив юнак не так багато. Розмаїття запитань, на які він не спромігся відповісти, викликало в ньому певне почуття провини. Він був вдячний паломнику за відкриття сховку. Та хлопець не трактував події суто з огляду на свої інтереси — віднайти бодай крихти доказів того, що присвята всього його життя монастирській праці народилася не стільки з його волі, скільки з благодаті, яка не штовхала, а лише спрямовувала, даючи право вибору. Можливо, події мали ширше значення, яке він не вловив, заглибившись у себе.
«І що ти скажеш про своє огидне марнославство?»
«Моє пихате марнославство, Господи, — як у того кота з казки, що вивчав орнітологію».
Його бажання виголосити останню й вічну обітницю: невже мотив у нього той самий, що й у кота, який зайнявся орнітологією? Щоби він міг тішитися своєю орнітофагією, глитаючи єдино гаїчок одного виду, але не торкаючись інших. Тож як кіт, що його природа покликала до орнітофагії, так і Френсіс створений для жадібного ковтання всіх знань, які можна знайти в його часи. А позаяк інших шкіл, окрім монастирських, не існувало, то хлопець одягнув спочатку рясу постуланта[39], а потім новіція. Та чи можна припустити, що сам Господь, як і природа, покликали його прийняти чернечий постриг?
38
39