А що йому ще робити? Вороття на батьківщину, в Юту, немає. Маленьким хлопчиком його продали шаманові, який зробив із нього помічника та служку. Він утік і вже не міг повернутися, бо на нього чекав жахливий «суд» племені. Він украв те, що належало шаману, — власне самого себе. Хоча злодійство і шанувалося в Юті, та якщо жертвою ставав чаклун племені, це означало смертну кару. Крім того, хлопець не бажав повертатися до геть примітивного існування безграмотних чабанів після того, як уже отримав освіту в абатстві.
То що ще? Континент малозаселений. Юнак думав про мапу на стіні в абатській бібліотеці, на якій зображувалися поодинокі заштриховані області — регіони якщо не цивілізації, то принаймні людського порядкування, де хоч трохи вкорінилася певна форма верховенства права, вищого за племінне. Решта материка дуже розпорошено заселяли люди лісів і рівнин. В більшості це були не дикуни, а прості клани, що вільно гуртувалися в дрібні спільноти. Жили вони за рахунок полювання, збиральництва і примітивного сільського господарства. Народжуваність у цих людей була надто низькою (коли не рахувати мутантів і монстрів) для підтримання популяції. Основними промислами на континенті, за винятком кількох прибережних регіонів, були полювання, скотарство, розбій і відьмацтво. Останнє «ремесло» видавалося найперспективнішим для молоді — зокрема для тих, хто прагнув досягнути багатства і престижу.
Наука, яку Френсіс отримав у абатстві, не дала йому жодних практичних навиків, що цінувалися б у темному й нудному світі невігласів, де не існувало грамотності. Тому освічений молодик для спільноти не становив жодної ваги, бо не був здатен до скотарства, розбою, полювання та не мав хисту до міжплемінних грабунків або вичакловування води й металу, який можна обробляти. Навіть якщо й існували поодинокі райони, де панував якийсь правопорядок, фактична Френсісова грамотність йому зовсім не допоможе, якщо доведеться жити поза церквою. Справді, дрібні барони іноді наймали писаря чи двох, та ці випадки настільки поодинокі, що ними можна знехтувати, а відповідні вакансії часто заповнювали не тільки ченці, а й вивчені в монастирях миряни.
Єдиний попит на писарів та діловодів створювала сама церква, чия слабка ієрархічна мережа пролягла через увесь материк (а іноді й до віддалених узбереж). Формально заморські єпископи підкорялися Святому Престолу, але на практиці владарювали фактично автономно, бо відділяла їх від Нового Риму не стільки схизма, скільки океан, а трималася церква купи лише завдяки контактам. Загалом випадково й не маючи такої мети, церква перетворилася на єдине джерело поширення новин по континенту. Якщо на південний схід приходила чума, то південний захід про це незабаром дізнавався — такий собі побічний результат розповідей та переказів посланців церкви, котрі приходили з Нового Риму та поверталися туди.
Коли вторгнення кочівників на крайньому північному заході загрожувало християнській єпархії, на сході та півдні із кафедри невдовзі читали застережні енцикліки, що надавали папське благословення «чоловікам будь-якого соціального статусу, хто володіє зброєю та має засоби для здійснення подорожі, аби дати обітницю на вірність нашому дорогому синові N., законному державцю цієї землі, на термін, що необхідний для захисту християн від язичницької ватаги. Безжальна жорстокість цих поганів відома багатьом, і вони, на наш превеликий жаль, катували, вбивали й пожирали тих священиків Божих, котрих Ми відправляли до них зі Словом, аби язичники могли, немовби ягнята, приєднатися до кошари Агнця, чию паству на землі скеровуємо Ми; і хоча Ми ніколи не облишали надій і не припиняли молитися, щоби ці кочові діти темряви знайшли шлях до Світла й увійшли у Наше царство в мирі (бо не варто думати, ніби Ми відштовхнемо сторонніх, хто прийшов із миром на таку простору й малолюдну землю; ні, Ми вітаємо тих, хто йде з добром, навіть якщо це чужинці для видимої Церкви та її Небесного Засновника, доки вони прислухатимуться до записаного у серцях усіх людей природного права, котре наближатиме їх духовно до Христа, хоча й не відають вони Його Імені). З усім тим для християн прийнятно і доречно, продовжуючи молитися за мир та навернення поган, озброюватися для захисту північного заходу, де збираються ватаги і де зросли прояви жорстокості, а тому кожному з вас, любі сини, хто в змозі нести зброю й відправитись на північний захід, аби долучитися до війська, що готується з повним правом захищати свою землю, дім і церкву, Ми даруємо на знак щирої любові папське благословення».
Френсіс трохи вагався, чи не податися йому на північний захід, якщо зі служінням ордену не складеться. Проте, незважаючи на силу і вправність із клинком та луком, він був невисокий на зріст і досить легкий, тоді як ширилися чутки, ніби язичники сягали зростом під дев’ять футів. Підтверджень цим пліткам він не знаходив, однак не бачив причини вважати, нібито це не так.
Якщо не присвячувати життя орденові, то інших варіантів, як ним розпорядитися, окрім загибелі в битві, хлопцеві на думку не спадало. Все інше видавалося маловартісним.
Його впевненість у служінні не зламалася, а лише трохи похитнулася від абатового покарання й роздумів про кота, що став орнітологом, будучи від природи орнітофагом. Від цієї думки юнак зажурився настільки, що не встояв перед спокусою, тож на Вербну неділю, коли до кінця Великого посту лишалося всього шість днів голодування, пріор Черокі вислухав від Френсіса (чи то від висушених і випалених сонцем залишків Френсіса, де якимось чином іще жевріла душа) кілька уривчастих хрипів, що становили, певно, найкоротшу сповідь, яку послушник будь-коли промовляв, а Черокі приймав:
— Благословіть мене, отче, я з’їв ящірку.
Пріор Черокі, котрий багато років вислуховував сповіді покутників під час посту, збагнув, що «звичка в ньому виробила нечутливість»[40], як і в того легендарного гробокопа, тож відповів із бездоганним самовладанням, навіть не моргнувши:
— Чи був це день відмови від їжі, чи була вона якимось штучним чином приготована?
У Великий тиждень пустельники відчували себе менш одиноко, ніж у попередній період посту, якщо до того часу вони геть не байдужіли. За стінами абатства проводили літургію на честь завершення посту, залучаючи покутників у місцях їхнього усамітнення; двічі їх причащали, а у Великий четвер сам абат робив об’їзд, і Черокі з тринадцятьма ченцями здійснював Mandatum у кожного пустельника. Аркосову ризу покривала ряса: левові майже вдавалося скидатись на тендітне кошеня, коли він ставав на коліна, омивав та цілував ноги своїм підданцям, котрі говіли. Він був скупий на рухи, жести й емоції. Інші в цей момент співали антифони.
— Mandatum novum do vobis: ut diligatis invicem...
У Велику п’ятницю була хресна хода: несли покрите розп’яття, зупинялися біля кожного прихистку покутників і відкривали його поступово перед ними, підіймаючи тканину дюйм за дюймом під час Адорації, поки монахи співали імпроперії[41]:
— О мій народе, що я тобі зробив? Чим тебе скривдив? Відповідай мені!.. Я підніс тебе добродійною силою, а ти покарав мене хрестом...
І нарешті — Велика неділя.
Монахи вносили самітників одного за одним, нестямних і напівживих від голоду. Френсіс став на тридцять фунтів легшим і значно слабшим, ніж у Попільну середу. Коли його поставили на ноги в келії, він спіткнувся і впав, не дійшовши до ліжка. Брати підняли його, помили й поголили, змазали вкриту пухирями шкіру, а послушник у цей час белькотів у нестямі щось про пов’язку на крижах із рогожі, періодично звертаючись то до янгола, то до святого, часто згадуючи ім’я Лейбовіца та вибачаючись.
Його брати, котрим абат заборонив говорити на цю тему, лише обмінювалися багатозначними поглядами і по-змовницьки кивали головами.
40
41