Чутки доповзли до абата.
— Приведи його сюди! — гаркнув він секретареві, тільки-но дізнавшись, що Френсіс уже ходить. Той від самого голосу кинувся прожогом.
— Чи заперечуєш ти ці слова? — проревів Аркос.
— Я не пам’ятаю, що казав таке, панотче абате, — відповів новіцій, кинувши оком на ферулу владики[42]. — Певно, я марив.
— Припустимо, що ти справді марив. Чи повториш ти це тепер?
— Про те, що прочанин — преподобний? О, ні, Magister meus!
— Тоді підтвердь протилежне.
— Я не вважаю, що той паломник був преподобним.
— Чому просто не відповісти: «Він не був»?
— Ну, я ніколи не зустрічав особисто преподобного Лейбовіца, а тому не став би...
— Досить! — наказав абат. — Це вже занадто! Більше не хочу ні бачити, ні чути тебе і не скоро схочу! Геть! Але ще одне: і НЕ СПОДІВАЙСЯ цього року принести обітницю разом з іншими. Тобі не дозволено.
Френсіса ніби колодою вдарили під дих.
Розділ 6
Той пілігрим лишався забороненою темою для розмов у монастирі, але через реліквії та бомбосховище табу поступово пом’якшилося, за винятком лише самого першовідкривача, кому наказ мовчати і якомога менше думати про це лишався незмінним. Та дещо він усе-таки чув і знав, що в одній із абатських майстерень ченці працювали над документами. І не лише над тими, що знайшов він, а й над рештою, які забрали з древнього столу, доки Аркос не наказав закрити підземелля.
Закрити! Ця новина для брата Френсіса стала ударом. Те сховище майже не чіпали. Після його пригоди більше ніхто не робив спроб дослідити таємниці приміщення, окрім як дістати папери зі столу, котрий він і сам намагався безуспішно відчинити, перш ніж помітив скриньку. Закрити! Не прагнучи вивчити, що може ховатися за внутрішніми дверима з табличкою «Шлюз № 2», не оглянувши «Ізольоване приміщення». Навіть не розібравши каміння й не чіпаючи кісток. Закрити! Всі дослідні роботи різко припинили без зрозумілої причини.
І тоді поповзли плітки.
«В Емілі був золотий зуб. В Емілі був золотий зуб. В Емілі був золотий зуб», — і це справді так. Це одна з тих дрібничок, що незрозумілим чином переважають суттєвіші факти, які належало запам’ятати, однак їх не документували до тих пір, поки котрийсь із монастирських істориків не змушений був записати: «Ні вміст Меморіалу, ні інші археологічні джерела не відкрили імені правителя Білого палацу в середині й наприкінці шістдесятих, хоча брат Баркус стверджує і підкріплює свої здогадки доказами, що його звали...»
І попри те, у Меморіалі чітко значиться, що Емілі мала золотий зуб.
Не дивно, що панотець абат скомандував негайно запечатати підземелля. Френсіс, пригадавши, як підняв давній череп і повернув обличчям до стіни, раптово злякався гніву Божого. Емілі Лейбовіц зникла на початку Вогненного потопу, і лише через багато років її чоловік-удівець визнав, що вона померла.
Повідали, що Господь, аби випробувати людство, сповнене пихи, як і за часів Ноя, заповів тогочасним мудрецям, а серед них і преподобному Лейбовіцу, побудувати потужні військові машини, яких Земля ще не бачила, зброю настільки могутню, що в ній містилося саме полум’я пекла. Бог дозволив волхвам віддати ці знаряддя в руки державцям, сказавши кожному із них: «Ми створили це для тебе лише тому, що вороги мають таке ж саме; аби вони знали, що воно є і в тебе, а тому боялися нападати. Пам’ятай, державцю, що ти їх страшишся тепер так само, як і вони тебе, а тому ніхто не має права дати волю цій жахливій речі, яку ми щойно виготовили».
Проте державці, нехтуючи словами мудреців, міркували собі: «Якщо я вдарю швидко і потайки, то знищу інших уві сні, відтак нікому буде відбиватися, а Земля стане моєю».
Такими недалекоглядними виявилися державці, тож далі настав Огненний потоп.
За кілька тижнів, а хтось каже, що й днів, після першого удару пекельного полум’я все скінчилося. Міста перетворилися на калюжі скла, оточені величезними територіями розбитого каміння. Народи зникли з планети, а все довкола вкривали трупи людей і тварин, і всі створіння, разом із птахами та крилатими комахами, усе, що плавало в ріках, повзало в траві чи заривалося в нори, захворіло й вимерло. Там, де додолу впали демони Бомби, тіла довго не розкладалися, за винятком тих, що потрапили в родючий ґрунт. Величезні хмари люті ковтали ліси й поля, спопеляючи дерева і знищуючи посіви. Там, де вирувало життя, тепер простягалися безмежні пустелі, а ті місця, де ще лишалися люди, заразив отруйний вітер, тож навіть ті, хто уникнув смерті, не були здоровими, і багато хто загинув від токсичного повітря навіть там, куди зброя не поцілила.
На всіх континентах люди втікали з місця на місце, їхні мови змішалися. Державців, їхніх слуг та волхвів, котрі вигадали зброю, скажено зненавиділи. Минали роки, а Земля не могла очиститись. Про це чітко говориться в Меморіалі.
Від змішання мов і залишків багатьох народів, від страху народилася ненависть. І ненависть сказала: «Ану ж закидаймо камінням, випатраймо і спалімо тих, хто це зробив. Учинімо голокост над тими, хто винний у цьому злочині, разом із їхніми наймитами та мудрецями; нехай горять, нехай умирають, а з ними — їхня праця, їхні імена і навіть спогади. Знищимо їх усіх і скажемо дітям, що світ — новий, і вони нічого не дізнаються про зроблене раніше. Здійснімо велике Спрощення — і світ почнеться спочатку».
Отже, так і сталося. Після Потопу, Бомби, чуми, божевілля, змішання мов, люті почалося криваве Спрощення, коли залишки людства рвали інші залишки на шматки, вбивали правителів, учених, керівників, механіків, учителів і всіх, кого лідери здичавілого натовпу рокували на смерть за те, що ті допомогли зробити Землю такою, якою вона стала. Ніщо не здавалося таким ненависним цій юрбі, аніж люди науки, спершу — бо вони служили державцям, а пізніше тому, що відмовились приєднатися до кровопускання й намагалися опиратися більшості, називаючи їх «кровожерними простаками».
Натовп із радістю прийняв це ймення і почав вигукувати: «Простаки! Так, так! Я простак! А ти простак? Побудуємо місто й назвемо його Простацьким, бо до того моменту всі кляті розумники, що до цього призвели, уже виздихають! Простаки! Хай так і буде! Ми їм покажемо! Хтось тут не простак? А тягніть-но цього поганця сюди!»
Щоб утекти від ватаги цих оскаженілих простаків, освічені люди, які ще лишилися в живих, рятувалися у храмах, куди їх впускали. Прийнявши біженців, Свята Церква перевдягала їх у чернечі ряси і ховала в монастирях, що встояли і лишилися придатними до життя, бо священнослужителів юрба ненавиділа менше, окрім випадків, коли ті відкрито кидали їй виклик і приймали мучеництво. Інколи такі притулки були ефективними, але частіше — ні. Простаки вдирались у монастирі, робили багаття із літописів та сакральних книг, брали полонених і всіх разом вішали чи спалювали. Майже на самому початку процес Спрощення втратив план і мету, перетворившись на неконтрольований шал масового вбивства та руйнування. Таке стається лише тоді, коли зникають останні залишки суспільного порядку. Оскаженіння передавалося дітям, їх учили не лише забувати, а й ненавидіти, і хвилі люті охоплювали натовп ще через чотири покоління після Потопу. Але тоді зло виливалося не на вчених, бо їх уже не лишилося, а просто на грамотних людей.
Після невдалих пошуків дружини Ісаак Едвард Лейбовіц утік до цистерціанців[43], де переховувався упродовж раннього післяпотопного періоду. За шість років він знову спробував знайти Емілі чи її могилу на крайньому південному заході. Там він урешті впевнився в її смерті, бо погибель безумовно тріумфувала в цих краях. Тоді в пустелі він мовчки дав обітницю. Повернувшись до цистерціанців, одягнув рясу, пізніше став священиком. Зібравши навколо себе кількох товаришів, він тихо говорив про плани. Ще за кілька років ці плани просочилися до «Риму», що, власне, більше Римом не був (бо міста такого не стало) — за менш як двісті років його кудись тричі переміщали — і це після того, як простояв він на одному місці два тисячоліття. Через дванадцять років після виголошення плану отець Ісаак Едвард Лейбовіц отримав дозвіл від Святого Престолу заснувати нову релігійну громаду і назвати її на честь Альберта Великого, наставника святого Томи Аквінського[44] і покровителя науковців. Мета цього братства спершу не була офіційно виголошена, а лише окреслена в загальних рисах: зберегти людську історію для прапраправнуків тих простаків, котрі прагнули її знищення. Першими їхніми рясами стали рогожеві лахміття — одяг неуцького народу. Братчики ділилися на «буклегерів» та «меморіїв» залежно від завдань, які виконували. Буклегери займалися контрабандою книг до пустелі на південному заході й закопували їх там у бочках. Тоді ж інші члени нового ордену знайшли джерело за три дні їзди від книжкового сховку й почали будувати там монастир.
42
43
44