— Ні, отче. Я думав, що він повважав цю справу надто банальною, щоби витрачати на неї час.
Чернець розсміявся:
— Банальною? Не думаю. Якщо ваш орден натрапить на докази, реліквії, дива і щось подібне, суд має дослідити їхнє походження. Кожна релігійна громада прагне проголосити свого засновника святим. Тож твій абат дуже мудро наказав: «Руки геть від підземелля». Впевнений, що вас усіх це дуже спантеличило, та для справи вашого основоположника краще було дозволити огляд сховища при свідках.
— Ви збираєтеся знову його відкрити? — радісно перепитав Френсіс.
— Ні, не я. Та коли суд буде готовий, він пришле спостерігачів. І тоді все, що може вплинути на справу, буде вбезпечено — навіть якщо опозиція піддасть сумніву його автентичність. Звісно, єдиною причиною підозрювати, що вміст укриття може вплинути на справу, є... ну, речі, які ти знайшов.
— Я можу поцікавитись, яким чином, отче?
— Власне, однією з перешкод під час беатифікації були молоді роки преподобного Лейбовіца: до того моменту, як він став монахом і священиком. Адвокат від іншої сторони спробував оспорити ранній період, допотопний. Він намагався довести, ніби Лейбовіц насправді ніколи старанно не шукав своєї дружини і вона, можливо, навіть була жива на момент його висвячення в сан. Хай там як, звісно, таке траплялося й раніше, іноді дарували звільнення від обітниці, та це інша тема. Advocatus diaboli[48] лише хотів кинути тінь підозри на образ вашого засновника, припускаючи, ніби той міг заприсягтися та прийняти духовний сан, перш ніж упевнився в завершенні своїх подружніх обов’язків. Тоді опозиція програла, але вони можуть спробувати знову. Тому якщо людські рештки, які ти знайшов, справді... — він знизав плечима й усміхнувся.
Френсіс кивнув:
— Вони вкажуть точну дату її смерті.
— На самому початку війни, яка знищила майже все. І на мою власну думку, та записка в скриньці або справді належала преподобному, або ж це надто хитромудра підробка.
Френсіс почервонів.
— Ні, я не припускаю, ніби ти міг брати участь у якомусь шахрайстві, — квапливо додав домініканець, побачивши багрянець на обличчі новіція.
Проте послушник лише пригадав свою власну думку щодо каракуль.
— Розкажи мені, як це сталося? Я про те, як ти визначив місце? Мені треба послухати всю історію.
— Ну, все почалося через вовків.
Чернець почав записувати.
За кілька днів після від’їзду посланця з монастиря абат покликав до себе брата Френсіса.
— Ти все ще вважаєш, що твоє покликання — з нами? — привітно запитав Аркос.
— Якщо панотець абат пробачить мені огидне марнославство...
— Ох, давай на мить облишимо твоє огидне марнославство. То вважаєш чи ні?
— Так, Magister meus.
Абат засяяв.
— Ну що ж, сину. Тепер, гадаю, ми теж переконалися. Якщо ти готовий присвятити себе довічному служінню, мабуть, настав час виголосити обітницю, — він на мить спинився, спостерігаючи за обличчям новіція, і, здавалося, виглядав розчарованим, бо не побачив там навіть найменшої зміни виразу. — Що сталося? Чи ти не радий це чути? Ні? Ох, та що ж не так?
Френсіс начепив на себе ввічливо-уважну маску, та поступово вона почала втрачати природний колір. Раптом його коліна підломилися.
Френсіс зомлів.
За два тижні послушник Френсіс, котрий, певно, встановив рекорд із сукупної тривалості виживання в пустелі під час посту, полишив лави новіціату й заприсягнувся у вічній вбогості, чистоті та послуху, а ще виголосив кілька клятв, притаманних власне їхній спільноті. Він отримав благословення й патерицю в абатстві та назавжди став ченцем Альбертинського ордену Лейбовіца, тим самим припнувши себе ланцюгами до хреста й статуту ордену. Тричі за ритуалом у нього питали: «Якщо покличе Господь тебе стати Його буклегером, чи приймеш ти смерть та не зрадиш братів своїх?» І тричі Френсіс відповів: «Так, отче».
— Тепер підведіться, браття-буклегери і браття-меморії, й обміняйтеся братським поцілунком. Ессе quant bonum, et quam jucundum...[49]
Брата Френсіса перевели з кухні на менш чорну роботу. Він став учнем копіювальника, літнього монаха на ім’я Горнер, і якщо все складатиметься добре, за працею в копіювальні він зможе провести все життя, і решту своїх днів присвятить таким завданням, як переписування алгебраїчних текстів чи прикрашання сторінок оливковим листям та веселими херувимами навколо стовпчиків із логарифмами.
Брат Горнер виявився милим дідусем, і він одразу ж сподобався Френсісові.
— Більшість із нас краще справляється із завданнями, — розповідав Горнер, — коли також займається і власними проектами. Багато хто із переписувачів знаходить якусь конкретну і цікаву для нього частину Меморіалу та проводить над нею трохи часу паралельно з основною роботою. Наприклад, он брат Сарл. Він відставав і робив помилки, тож ми дозволили йому годину на день займатися проектом, який він сам обере. Коли праця стає настільки марудною, що він починає помилятися, то йому вільно відкласти її та взятися за власний проект. І я всім це дозволяю. Якщо ти скінчиш своє завдання до кінця робочого дня, але ще не обереш свого проекту, то маєш приділити трохи часу нашим багаторічникам.
— Багаторічникам?
— Так, і я кажу не про рослини. Існує багаторічний попит від усього духовенства на різні книги: месали, Святе Письмо, бревіарії, Summa, енциклопедії й таке подібне. Ми досить багато чого продаємо. Тож поки в тебе не заведеться власного улюбленця, ми даватимемо тобі багаторічники, якщо справлятимешся раніше. У тебе купа часу на роздуми.
— А який проект обрав брат Сарл?
Старий наглядач на мить змовк.
— Ну, сумніваюся навіть, що ти зможеш це зрозуміти. Мені й самому це не під силу. Схоже, він знайшов спосіб виявлення втрачених слів і фраз у якихось древніх фрагментах оригінальних текстів із Меморіалу. Припустімо, лівий бік напівспаленої книги добре читається, але права сторона кожної сторінки згоріла і в кінці кожного рядка кількох слів не вистачає. Він виробив математичний метод пошуку загублених фраз. Цей спосіб не геть надійний, та до певної міри працює. Братові вдалося відновити чотири повні сторінки відтоді, як він розпочав спроби.
Френсіс зиркнув на Сарла, тому було років вісімдесят, і він майже осліп.
— Довго він цим займається? — поцікавився учень.
— Близько сорока років, — відказав брат Горнер. — Звісно, приділяє цьому він щось із п’ять годин на тиждень, а робота нівроку вимагає серйозних обчислень.
Френсіс замислено кивнув.
— Якщо за десяток років можна відновити одну сторінку, то, можливо, за кілька століть...
— Навіть менше, — прохрипів брат Сарл, не підводячи погляду. — Чим більше ти заповниш, тим швидше піде решта. Я завершу ще одну сторінку за кілька років. А тоді, якщо буде воля Божа... — далі його голос стишився до бурмотіння. Френсіс часто помічав, як Сарл під час роботи розмовляв сам із собою.
— Як тобі заманеться, — продовжував брат Горнер. — Нам завжди потрібна допомога з багаторічниками, та ти можеш розпочати свій проект коли завгодно.
Ця думка раптово осяяла брата Френсіса.
— А чи можу я скористатися своїм часом, — випалив він, — щоби робити копію знайденого мною креслюнка Лейбовіца?
Брат Горнер умить спантеличився.
— Ох, ну, я не знаю, синку. Наш отець-абат... ну, дещо чутливо сприймає це питання. І та річ може й не належати до Меморіалу. Вона зараз у тимчасовій папці.
— Але ж, брате, ви знаєте, що вони вицвітають. Його й так довго тримали на світлі. Домініканці тривалий час держали його в Новому Римі...
— Ну, припустімо, це буде досить короткий проект. Якщо отець Аркос не заперечуватиме, але... — Він із сумнівом похитав головою.
48
Advocatus diaboli — Захисник диявола. Офіційно Promotor Fidei, «зміцнювач віри», церковний правник, котрий під час процесу канонізації формально виступає проти визнання святим тієї чи іншої особи.