— Ти в курсі, що документи можна штучно зістарити? — напосідав він.
Брат Френсіс був не в курсі.
— Ти розумієш, що це ім’я, Емілі, не з’являлося поміж паперів, які ти знайшов?
— Ох, але ж... — він раптом невпевнено змовк.
— Там було ім’я Ем, правда? Можливо, це зменшувальна форма від «Емілі».
— Я... я гадаю, так і є, месере.
— Але це також може бути зменшене від «Емми», хіба ні? І в коробці таки СПРАВДІ з’являлося ім’я «Емма»!
Френсіс мовчав.
— Ну?
— А яке було питання, месере?
— Не зважай! Я лише мав на увазі, що згідно з доказами під «Ем», малася на увазі «Емма», а «Емма» — не зменшена форма від «Емілі». Що ти на це скажеш?
— Я раніше не задумувався над цим питанням, месере, але...
— Але що?
— Хіба чоловік і дружина часто не називають одне одного по-різному?
— ТИ ЩО, ГЛУЗУЄШ ІЗ МЕНЕ?
— Ні, месере.
— То кажи правду! Як ти знайшов той сховок і що це за фантастичні казочки про об’яву?
Брат Френсіс спробував пояснити. Advocatus diaboli періодично перебивав, пхикаючи й додаючи саркастичні ремарки, і коли чернець закінчив, адвокат так добряче пройшовся по його розповіді семантичними граблями, що сам Френсіс почав сумніватися, чи насправді бачив того старигана, а чи йому все привиділося.
Техніка перехресного допиту виявилася безжальною, та Френсіса вона налякала менше, ніж розмова з абатом. Ну, розчленував би його адвокат диявола шматок за шматком — то й що? Адже коли стражденний розуміє, що операція скоро скінчиться, біль можна стерпіти. Проте при зустрічах із абатом Френсіс завжди усвідомлював: за помилку його здатні карати знову й знов, бо Аркос — довічний владика та інквізитор його душі.
Проте монсеньйорові Флоту історія монаха видалася аж надто гнітючою та простою, щоб застосовувати повний арсенал нападу, особливо враховуючи попередню реакцію брата Френсіса на натиск.
— Що ж, брате, якщо це твоя оповідь і ти її дотримуєшся, то гадаю, з тобою в нас узагалі проблем не буде. Навіть якщо це й правда — а я цього не припускаю, — то вона до тупого банальна. Ти хоч це розумієш?
— Я завжди так і гадав, месере, — зітхнув Френсіс, котрий багато років намагався розвіяти дух важливості, яким інші огортали паломника.
— О, то давно варто було про це сказати! — гиркнув Флот.
— Я так завжди і казав: гадаю, що то, мабуть, був просто звичайний старий.
Монсеньйор Флот затулив очі долонею і важко зітхнув. Його досвід із непевними свідками підказував: говорити вже досить.
Перш ніж поїхати з абатства, advocatus diaboli, як і адвокат святого перед ним, зайшов до копіювальні та попросив глянути на розмальовану присвяту Лейбовіцевій світлокопії («жахливій нісенітниці», як назвав її Флот). Цього разу руки ченця трусилися не від радощів, а від страху, що його знову змусять покинути проект. Монсеньйор Флот мовчки розглядав ягнячу шкуру. Тричі зглитнув. І врешті змусив себе кивнути.
— У тебе яскрава уява, — погодився він. — Та ми всі це знали, еге ж? — Він знову змовк. — Як довго, ти кажеш, працював над цим?
— Шість років, месере. Із перервами.
— Що ж, здається, тобі знадобиться не менше, щоби її закінчити.
І раптово роги монсеньйора Флота зменшились на палець, а ікла зникли й поготів. Того ж вечора він відбув до Нового Риму.
Роки поступово спливали, вкриваючи павутинками зморщок обличчя молоді й уплітаючи сивину їм у скроні. Тривав безкінечний монастирський труд, щоденно збурюючи небеса постійно повторюваними віршами з Літургії годин та випускаючи у світ струмочок із переписаних та перепереписаних манускриптів. Обитель періодично здавала в оренду своїх секретарів та писарів єпархії церковному суду й тим небагатьом світським чиновникам, що їх наймали. Брат Джеріс плекав наміри побудувати друкарський прес, проте Аркос розгромив усі плани, щойно про них почувши. Не було ні паперу в достатній кількості, ні придатного чорнила, та й світ, що загруз у неуцтві, не потребував дешевих книг. У копіювальні й далі працювали з пером та каламарем.
У День п’яти юродивих із Ватикану прибув посланець із радісними для ордену новинами. Монсеньйор Флот відкликав усі заперечення і тепер молився перед образом преподобного Лейбовіца. Монсеньйор Аґерра довів свою справу: Папа рекомендував канонізувати преподобного. Дату формального проголошення намітили на прийдешній Святий рік, і вона збіглася із Вселенським собором, метою якого було ще раз ненав’язливо переглянути magisterium[58] у питаннях віри та моралі. Ця проблема в ході історії порушувалася вже багато разів, але кожного століття спливала знов у новій формі, особливо в темні часи, коли «знання» людини про вітер, зірки та дощ насправді ґрунтувалися лише на віруваннях. Під час собору засновника Альбертинського ордену внесуть у церковний календар.
За оголошенням настав період святкувань у абатстві. Дом Аркос, уже побитий часом і близький до слабоумства, покликав брата Френсіса до себе й прохрипів:
— Його Святість запрошує нас до Нового Риму на канонізацію. Збирайся в дорогу.
— Я, панотче?
— Поїдеш сам. Брат Фармаколог забороняє мені подорожувати, і недобре буде, якщо отець пріор полишить монастир, коли я хворий. Ох, але не треба тут знову мені непритомніти, — пробурчав на додачу дом Аркос. — Ти, мабуть, отримуєш більше, ніж заслуговуєш, за те, що суд підтвердив дату смерті Емілі Лейбовіц. Та Його Святість, незважаючи ні на що, тебе запросив. Тож дякуй Господу й не проси більшого.
У брата Френсіса підкосилися ноги.
— Його Святість?..
— Так. Тепер ми відправимо Лейбовіцеву світлокопію до Ватикану. Чи не хочеш взяти зі собою ілюміновану присвяту як подарунок для Понтифіка?
— Ох, — промовив Френсіс.
Абат привів його до тями, благословив, назвав добрим простаком і відправив пакувати клунок.
Розділ 10
Дорога до Нового Риму займе щонайменше три місяці, а може, й довше, залежно від відстані, яку проїде Френсіс, перш ніж його неминуче зніме з віслюка ватага грабіжників. Він подасться один і без зброї, із собою візьме лише клунок та миску для милостині на додачу до реліквії та її розписної копії. Він молився, щоби безграмотні розбійники не зацікавились ними, бо ж справді, серед злодіїв на шляху траплялися й добрі крадії, що брали тільки цінне для себе, лишаючи жертвам життя, тіло й особисті речі. Інші ж були менш делікатні.
Для перестороги Френсіс начепив на праве око чорну пов’язку. Селяни — народ забобонний, вони часто сходили з дороги, завваживши бодай натяк на лихий погляд. Тож, убезпечений та спакований, він подався на поклик Sacerdos Magnus,[59] найсвятішого правителя й повелителя, Папи Лева XXI.
Майже за два місяці після того, як чернець залишив абатство, він зустрів свого грабіжника на густо оточеній лісом гірській дорозі, далеко від будь-яких людських поселень, окрім як Долини мутантів, що простягалася за кілька миль від вершини на заході, де, наче прокажені, жили колонією генетичні монстри, відрізані від решти світу. За деякими з таких селищ наглядали госпітальєри Святої Церкви, проте Долина мутантів до них не належала. Потвори, котрі уникнули смерті від рук лісових племен, зібралися там кілька століть тому. Їхні ряди постійно поповнювалися покорченими повзучими створіннями, що шукали прихистку від людей, та деякі з них мали змогу до розмноження, і народжували. Часто такі діти успадковували каліцтва батьків. Часто народжувалися мертвими або не доживали до зрілості. Та зрідка деформований ген ставав рецесивним, і від союзу покручів, здавалося, з’являлося нормальне маля. Іноді зовні «нормальний» нащадок хворів на якусь приховану ваду серця чи мозку, що, вочевидь, позбавляло його людської сутності, втім, залишаючи людську подобу. Навіть усередині церкви дехто наважувався висловлювати позицію, ніби такі істоти, насправді, позбавлені Dei imago[60] від зачаття, що їхні душі — це лише душі тварин. А отже, згідно із законами природи, їх можна без страху знищувати. Ширилася думка, що Бог у людську подобу вселив звіряче єство як покарання за гріхи, які знищили майже всіх живих. Мало хто з богословів, чия віра в Пекло ніколи їх не зраджувала, відіймав у свого Господа право на бодай якусь із форм вічної кари, проте для людини перейняти на себе функції судді для будь-якого створіння, народженого жінкою й позбавленого божественної подоби, означало узурпувати привілей Небес. Навіть ідіота, менш розумного від собаки, свині чи кози, треба називати безсмертною душею, коли він народжений від жінки, твердив magisterium, твердив знову й знову. Після кількох таких заяв із Нового Риму, покликаних зупинити дітовбивство, нещасних калік дехто став називати «племінниками Папи» чи «дітьми Папи».