«Народжені живими від людських батьків мають право на своє стражденне життя, — казав попередній Лев, — як згідно із природним, так і з божественним законом любові; на те, щоби їх плекали і ростили, як малюків, незважаючи на їхню форму й поведінку, бо з усіх прав людини право на батьківську опіку у намаганні вижити є приматом, і це є природний факт, а не Божественне одкровення, тож ні суспільство, ні держава не можуть його відняти доти, доки правителі уповноважені дотримуватися закону. Навіть звірі на Землі не чинять інакше».
Злодій, що наскочив на брата Френсіса, жодним чином не був потворним, але те, що прийшов він із Долини мутантів, стало очевидним, коли дві постаті в каптурах вилізли із-за хащів чагарнику на схилі, який виходив до дороги, і знущально затюгукали до монаха зі своєї засідки, наставляючи в його бік луки. Із такої відстані Френсіс не зрозумів, чи справді у нападника шість пальців, та сумнівів не було в тому, що один із розбійників був одягнений у плащ із двома капюшонами. Облич чернець роздивитися не зміг, так само як і визначити, чи в другій відлозі ховалася ще одна голова.
Сам грабіжник стояв на дорозі просто перед Френсісом. Це був невисокий, але міцний, як бик, чоловік із блискучою лисою довбешкою та щелепою, схожою на шмат граніту. З ногами на ширині плечей та ручиськами на грудях, він спостерігав за маленькою постаттю на віслюку. Харцизяка наскільки міг роздивитися брат Френсіс, озброєний був лише власними м’язами та ножем, що його навіть не завдав собі клопоту дістати з-за пояса Він наказав ченцеві підійти. Коли той зупинився за п’ятдесят кроків, один із синів Папи випустив стрілу, й вона зі свистом устрягла у землю просто за ішаком; тварина кинулася вперед.
— Злазь, — наказав зарізяка.
Віслюк спинився на стежині. Френсіс відкинув каптур, показавши пов’язку на оці і тремкою рукою збираючись її торкнутися. Він повільно почав знімати тканину з обличчя.
Бандит відкинув голову назад і розреготався тим сміхом, що, як гадав монах, міг вирватися із пащі диявола. Мандрівник прочитав молитву проти нечистого, та зі злодієм нічого не сталося.
— Такі мішки з лайном, як ти, чорнорясий, уже давно перестали їх носити, — пирснув він. — А тепер злазь.
Брат Френсіс посміхнувся, знизав плечима і спішився без подальших заперечень. Грабіжник роздивився ішака, поплескав по боках, глянув на зуби й копита.
— Їсти? Їсти? — гукнула зі схилу одна з істот у каптурі.
— Не цього разу, — буркнув чоловік. — Надмір охлялий.
Монах не надто був упевнений, що йшлося про тварину.
— Доброго дня вам, пане, — привітно почав чернець. — Можете взяти мого віслюка. Гадаю, піша прогулянка піде мені на користь.
Той знову посміхнувся і посунув далі.
Просто під ноги йому прилетіла стріла.
— Припини! — гаркнув розбійник, а тоді кинув Френсісові: — Тепер роздягайся. Подивимось, що в тебе у згортку й сумці.
Монах торкнувся своєї миски для милостині й безпорадно розвів руками, чим викликав ще один зневажливий смішок у бандита.
— Я вже бачив ці фокуси із жебрацькими банками й раніше, — прокоментував він. — Останній із такою мискою заховав півгекла золота в черевик. Тож роздягайся.
Брат Френсіс, котрий не мав черевиків, із надією показав на сандалі, та харциз продовжував нетерпляче змахувати рукою. Подорожній розв’язав клунок, розклав його вміст і почав знімати одяг. Злодюга обшукав сутану, нічого не знайшов і жбурнув її назад власникові, який видихнув слова вдячності. Він очікував, що його на шляху покинуть голим.
— А тепер поглянемо, що там у пакунку.
— Це лише документи, пане, — запротестував чернець, — не потрібні нікому, окрім як їх господарю.
— Розгортай.
Френсіс мовчки розмотав пакет і розгорнув оригінальну світлокопію та ілюміновану присвяту. Золота інкрустація і барвистий розпис яскраво заграли у сонячному світлі, що пробилося крізь крони дерев. Грубезна щелепа грабіжника просто відпала. Він тихо присвиснув.
— Яка краса! Жінка точно схоче повісити це на стіну хижі.
Френсісу стало зле.
— Золото! — крикнув чоловік своїм спільникам на пагорбі.
— Їсти? Їсти? — забулькало-запихтіло у відповідь.
— Та поїсте ви, не переймайтеся! — гукнув їм злодій, а тоді пояснив діалог Френсісові: — Кілька днів посидять тут без діла і виголоджуються. Справи йдуть кепсько. Зараз тут рух геть поганий.
Френсіс кивнув. Грабіжник продовжив насолоджуватися розписною копією.
«Господи, якщо Ти послав мені його як випробування, то дай загинути як чоловікові, аби забрав він її лише через труп Твого слуги. Святий Лейбовіце, поглянь на це й молися за мене...»
— Що це? — поцікавився бандит. — Якесь закляття? — Він вивчав обидва документи одночасно. — О! То один із них — привид іншого! Це така магія? — Він підозріло глянув на Френсіса сірими очима. — Як це називається?
— Транзисторна система управління для блоку 6-В, — пробелькотів монах.
Розбійник хоча й дивився на папери догори дриґом, усе ж зрозумів, що обидві діаграми зображали одне й те саме, але одна була світлою на темному тлі, а інша — темною на світлому. Цей ефект, здавалося, інтригував його не менше, ніж сусальне золото. Він відслідковував на малюнку паралелі, водячи своїм брудним коротким вказівним пальцем та лишаючи тьмяну смугу на розписаній ягнячій шкурі. Френсіс ледь не плакав.
— Будь ласка! — благально видихнув чернець. — Золото тут настільки тонке, що нічого не вартує. Зважте його в руці. Вся робота не важча від паперу. Вам вона ні до чого. Благаю, пане, заберіть краще мої речі. Візьміть віслюка, візьміть клунок. Беріть усе, що схочете, та лишіть мені це. Вам воно все одно не потрібне.
Грабіжник замислено вдивлявся сірими очима. Спостерігав за хвилюванням монаха, потираючи щелепу.
— Я віддам тобі одяг, віслюка, все, окрім цього, — запропонував він. — Заберу лише заклинання.
— Заради Бога, пане, тоді краще вбийте мене! — заволав брат Френсіс.
Злодюга пхикнув:
— Побачимо. Розкажи, навіщо вони.
— Ні на віщо. Одне з них — пам’ятка про людину, котра давно померла Старовина. А інше — просто копія.
— А що тобі з них доброго?
Френсіс на мить заплющив очі, обдумуючи пояснення.
— Знаєте лісові племена? Як вони шанують своїх пращурів?
Сірі очі зарізяки на мить спалахнули гнівом.
— Ми зневажаємо пращурів, — гаркнув він. — Хай будуть прокляті ті, що нас народили!
— Прокляті, прокляті! — луною зі схилу відгукнувся один із лучників у плащі.
— Знаєш, хто ми? Звідки ми?
Френсіс кивнув.
— Я не хотів вас образити. Той древній, кому належить ця реліквія, — він не наш пращур. Він був нашим давнім учителем. Ми шануємо його пам’ять. Це лише пам’ятний дар, не більше.
— А як щодо копії?
— Я сам її зробив. Благаю, пане, я працював над нею п’ятнадцять років. А для вас це ніщо. Прошу, ви ж не заберете п’ятнадцять років життя в людини просто без причини?
— П’ятнадцять років? — Грабіжник відкинув голову назад і дико розреготався. — Ти витратив п’ятнадцять років на ось це?
— Ох, але ж... — Френсіс раптом змовк. Він поглянув, куди вказує короткий палець бандита: на світлокопію.