Потім запала мертва тиша, а далі — грімкий голос тенора:
ПЕРШИЙ КАНТОР: Appropinquat agnis pastor et ouibus pascendis.
ДРУГИЙ КАНТОР: Genua nunc flectantur omnia.
ПЕРШИЙ КАНТОР: Jussit olim Jesus Petrum pascere gregem Domini.
ДРУГИЙ КАНТОР: Ecce Petrus Pontifex Maximus.
ПЕРШИЙ КАНТОР: Gaudeat igiturpopulus Christi, et gratias agat Domino.
ДРУГИЙ КАНТОР: Nam docebimur a Spiritu sancto.
ХОР: Alleluia, alleluia...[65]
Натовп підвівся, а тоді став навколішки повільною хвилею, що слідувала за рухом стільця зі слабким старим чоловіком у білому, який посилав благословення людям, поки золота, чорна, бузкова й пурпурова процесія поступово несла його до престолу. У маленького ченця з далекого пустельного монастиря перехопило дух. Усе, що відбувалося, сприйняти виявилось просто неможливо, такою всепоглинаючою була хвиля музики й руху, вона хоч-не-хоч затоплювала відчуття й позбавляла ясного розуму всіх, до кого наближалася.
Церемонія скінчилася швидко. Та якби вона тривала довше, її натиск не годен було би витримати. Якийсь монсеньйор (Френсіс його роздивився, це був Мальфреддо Аґерра, сам адвокат святого) підійшов до престолу й опустився на коліна. Після короткої паузи він монотонно проспівав заклик.
— Sancte pater, ab Sapientia summa petimus ut ille Beatus Leibowitz cujus miracula mirati sunt multi...[66]
Він просив Лева урочисто просвітити людей про праведність віри в те, що преподобний Лейбовіц направду святий, удостоєний dulia[67] в Церкві та шанування як безгрішний.
— Gratissima Nobis causa, fili[68], — речитативом відповів старець у білому, пояснюючи, що його серце прагнуло врочисто оголосити блаженного мученика святим, та існує Божа воля, sub ducatu sancti Spititus[69], на те, чи зможе він виконати прохання Аґерри. Тому закликав усіх помолитися про таку волю.
І знову, мовби грім, спів хору сповнив базиліку літанією до всіх святих: «Отче небесний, Боже, помилуй нас. Сину, Відкупителю світу, Боже, помилуй нас. Духу Святий, Боже, помилуй нас. Свята Трійце, Єдиний Боже, miserere nobis[70]! Свята Маріє, молись за нас. Sancta Dei Genitrix, ora pro nobis. Sancta Virgo virginum, ora pro nobis...»[71] Буря літанії не вщухала. Френсіс підвів очі на мальований образ преподобного Лейбовіца, який тільки-но представили. Фреска мала героїчні пропорції. Вона зображала розправу над Лейбовіцем перед натовпом, але тієї кривої посмішки, що з’явилася на роботі Фінґо, не було. І попри те, Френсісові вона здалася величною і гармоніювала з церквою.
«Omnes sancti Martyres, orate pro nobis...»[72]
Коли літанія скінчилася, монсеньйор Мальфреддо Аґерра знову звернувся до Папи із проханням офіційно внести ім’я Ісаака Едварда Лейбовіца до церковного календаря. Знову пролунав заклик до Духа, щоби скерував усіх: Папа проспівав «Veni, Creator Spiritus»[73].
І втретє Мальфреддо Аґерра виголосив мольбу про проголошення святим.
— Surgat ergo Petros ipse...[74]
І врешті це сталося. Лев Двадцять перший проспівав ухвалу Церкви, прийняту в супроводі Святого Духа, проголошуючи як факт, що древній і досить маловідомий механік на прізвище Лейбовіц дійсно святий у Раю, про чиє потужне посередництво можна, а радше варто побожно прохати. Призначили святковий день для меси на його честь.
— Святий Лейбовіце, захисти нас, — видихнув разом з іншими брат Френсіс.
Після короткої молитви хор вибухнув гімном «Те Deum»[75]. Далі відправили службу на честь уславлення нового святого, і врешті все скінчилося.
Маленька групка пілігримів, котрих проводжали до зовнішньої резиденції двоє sedarii, пройшла безкінечними коридорами й вестибюлями, періодично зупиняючись перед пишним столом якогось нового чиновника, котрий, вивчивши посвідчення, гусячим пером виводив підпис на licet adire[76], аби sedarius передав його наступному секретареві, кількість слів у чиєму званні зростала в геометричній прогресії, так що із кожним подальшим столом його все важче було прочитати. Френсіса трусило. Серед прочан разом із ним було двоє єпископів, чоловік у золоті й хутрах горностая, вождь лісового племені, який прийняв християнство, хоча досі носив куртку зі шкури ягуара та головний убір з його пащею — тотемом племені. Зодягнений у шкіряний одяг простак ніс заклобученого сапсана на зап’ястку, очевидно, дар Понтифіку. З ним простувало ще декілька жінок, певно, дружин чи наложниць (наскільки міг виснувати з їхньої поведінки Френсіс) «нині християнського» вождя з племені ягуарів. А може, то були колишні наложниці, тепер відставлені за церковним каноном, та не за традицією їхнього народу.
Коли паломники піднялися по scala caelestis[77], їх зустрів cameralis gestor[78] у темних шатах і провів до тісного передпокою великої консисторської зали.
— Його Святість прийматиме всіх тут, — неголосно повідомив високопосадовий лакей sedarius’y, котрий ніс посвідчення. Той почервонів і зашепотів щось на вухо вождеві. Останній сердито глипнув оком і зняв зубату вишкірену шапку, посунувши голову тварини на плече. Всім швидко пояснили, кому де стояти, поки Його Верховна Єлейність, головний із обслуги, тоном надто улесливим, щоби звучати як догана, розставляв шахові фігури — відвідувачів — по кімнаті згідно із якимось таємничим протоколом, котрий, певно, лише sedarii[79] і розуміли.
Папу не довелося довго чекати. Маленький чоловічок у білій рясі, оточений своїм почтом, бадьоро ввійшов до кімнати для аудієнцій. У брата Френсіса раптово запаморочилася голова. Він пригадав, що дом Аркос погрожував шкуру з нього спустити, якщо той зомліє під час церемонії, і таки встояв.
Пілігрими опустилися на коліна в ряд. Старець у білому м’яко запросив їх підвестися. Френсіс нарешті наважився сфокусувати погляд. У базиліці Папа виглядав лише як яскрава біла пляма посеред моря кольорів. Тут, у приймальні, чернець поступово зміг ближче роздивитися, що Понтифік не був, як переповідали мандрівники, дев’яти футів на зріст. На подив монаха, старий чоловік, Батько князів та царів, що зводить мости між світами, Намісник Христа на землі, виявився набагато менш грізним, ніж дом Аркос, абат.
Папа повільно рухався між рядів прочан і вітав усіх, обійняв одного з єпископів, говорив із кожним на його діалекті або з допомогою тлумача, посміявся з виразу обличчя монсеньйора, котрому він передоручив нести птаха, і привітався до ватага лісового племені особливим жестом та прохарчав на їхній мові якесь слово, після чого вождь раптово засяяв радісною усмішкою. Папа помітив пащу ягуара в нього на плечі й одягнув її назад чоловікові на голову. Той гордо випнув груди і красномовним поглядом окинув кімнату, очевидно, в пошуках Його Верховної Єлейності, головного лакея, проте чиновник, здається, зник за дверима.
Папа наближався до брата Френсіса.
Ессе Petrus Pont if ех... Побач Петра, первосвященика... Самий Лев XXI. «кого особисто Господь призначив царем над усіма землями й королівствами, щоб викоріняти, зносити, руйнувати, знищувати, саджати й будувати задля збереження правовірного людства...» Та все ж в обличчі Лева монах прочитав лагідну смиренність, що підказувала: він гідний свого титулу, вищого від будь-якого, дарованого князями й царями, бо звався він «рабом рабів Божих».
Френсіс швидко став навколішки, щоби поцілувати Перстень рибалки[80]. Підвівшись, він упіймав себе на тому, що тримає реліквію святого за спиною, ніби соромлячись її показати. Бурштинові очі Понтифіка дивилися дещо вимогливо. Лев говорив тихо й офіційно: його самого обтяжувала ця штучність, але для збереження традицій він саме так спілкувався із відвідувачами, менш дикими від вождя ягуарів.
— Ми всім серцем горювали, дізнавшись про твою біду, любий сину. Розповідь про твою поїздку дійшла і до наших вух. Ти прибув сюди на наше запрошення, та по дорозі тебе пограбували. Це так?
65
Appropinquat agnis pastor et ovibus pascendis. [...] Genua nunc flectantur omnia. [...] Jussit olim Jesus Petrum pascere gregem Domini. [...] Ecce Petrus Pontifex Maximus. [...] Gaudeat igitur populus Christi, et gratias agat Domino. [...] Nam docebimur a Spiritu sancto. [...] Alleluia, alleluia... — Пастир наближається, щоб нагодувати вівцю і ягнят. [...] Нехай усі стануть на коліна. [...] І мовить Ісус Петру: «Паси Господні вівці!» (Йоан 21:16) [...] Узри, Петре, Верховного понтифікат. [...] Нехай зрадіють люди Христові і дякують Господеві. L...] Навчатиме нас Святий Дух. [...] Алілуя, алілуя.
66
Sancte pater, ab Sapientia summa petimus ut ille Beatus Leibowitz cujus miracula mirati sunt multi — Святий отче, у найвищої Мудрості ми просимо, щоби преподобний Лейбовіц, з чиїх див багато людей чудувалися...
67
Dulia — шанування (наприклад, святих, на відміну від latria, «поклоніння», яким удостоюють тільки Бога).
71
Sancta Dei Genitrix, ora pro nobis. Sancta Virgo virginum, ora pro nobis — Пресвята Матір Божа, помолись за нас, Діво над дівами, помолись за нас.
73
Veni, Creator Spiritus — Прийди, Дух Життєдайний (відомий католицький кант, гімн), що виконується з урочистих і деяких святкових нагод.
80