— Ви й насправді в це вірите?
— Звичайно ж, ні! — лагідно заперечив священик.
Тон Таддео Пфардентротт прибув у кабінет Маркуса Аполло, як тільки почало вечоріти, а його манери від часу зустрічі на бенкеті зазнали серйозних змін. Він видушив із себе щиру посмішку, та говорив, помітно нервуючи. «Цьому чолов’язі і справді щось украй потрібно, — думав Маркус, — заради такого він навіть готовий ввічливо спілкуватися». Можливо, настільки сильне враження на тона справив саме перелік документів, надісланий з абатства Лейбовіца, але він не хотів цього визнавати. Нунцій готувався до словесного фехтування, проте очевидне збудження вченого перетворювало його на легку жертву. Тож Аполло розслабився і випустив пару, від якої розпирало дуелянта.
— Сьогодні вдень відбулося засідання викладачів колегіуму, — промовив тон Таддео, тільки-но вони повсідалися. — Ми обговорили повідомлення брата Корнгура та надісланий ним перелік документів. — Він змовк, немовби не знав, із якого боку підійти до свого питання. Від сірого світла сутінок, яке лилося у велике арочне вікно ліворуч, обличчя тона Таддео здавалося поблідлим та напруженим, а широко розплющені сірі очі мишкували за священнослужителем, ніби зважували та оцінювали його.
— Мені здалося, що у ваших словах прозвучав скептицизм?
Сірі очі на мить погасли, але відразу заіскрилися.
— Сказати ввічливо?
— Можете не перейматися, — хіхікнув Аполло.
— Скептицизм таки прозвучав. Але його коректніше було б назвати «невірою». Особисто я вважаю, що в разі існування цих документів, вони, найпевніше — підробка віком кілька століть. Та я сумніваюся, що нинішні ченці з абатства намагаються поширювати фальшиві папери. Вони їх просто вважають справжніми від природи.
— З вашого боку ви проявляєте справжню ласку, що відпускаєте їм їхній гріх, — кисло промовив Аполло.
— Я же спитав, чи говорити мені ввічливо. То мені не продовжувати?
— Чому ж? Я вас слухаю.
Тон висковзнув зі свого крісла і пересів ближче до вікна. Він поглянув у західне небо на клапті хмар, що все більше жовтіли, а потім став тихенько постукувати по підвіконню в такт своїм словам.
— Документи... Чим би ми їх не вважали, сам факт визнання їх існування (якщо є хоч найменший шанс того, що вони існують) настільки бентежить думку, що це питання мусить бути негайно дослідженим.
— Дуже добре, — весело проказав Аполло. — Вас запрошено. Але скажіть, що вам здається аж таким бентежним у цих документах?
Учений подарував священику короткий погляд.
— Ви ознайомлені з моїми працями?
Монсеньйор завагався. З роботою тона Таддео він ознайомився, але визнання цього може примусити його визнати і те, що прізвище Пфардентротта згадується в одному ряду з іменами натурфілософів, які померли тисячі років тому, хоча самому досліднику ще не виповнилося й тридцяти. Нунцій не палав бажанням дати зрозуміти тонові Таддео, що його справді вважають одним із тих рідкісних самородків людського генія, які народжуються раз чи два на сторіччя та єдиним замашним порухом руки призводять до справжньої революції в цілій галузі. Священнослужитель знічено прокашлявся.
— Мушу зізнатися, я читав не так багато...
— Нічого страшного, — відмахнувся Пфардентротт. — Більшість моїх трактатів надмір абстрактні й здаватимуться нудними непосвяченій людині. Теорії про електричну сутність. Планетарний рух. Притягання тіл. У новому переліку від Корнгура згадуються прізвища Лапласа, Максвелла й Айнштайна[91]. Вони вам про щось говорять?
— Небагато. В історії вони згадуються як натурфілософи, правда ж? Із часів, що передували падінню минулої цивілізації. Крім того, здається, про них говориться в язичницьких житіях святих.
Учений кивнув.
— І це все, що відомо про них або їхні досягнення. Наші історики непереконливо стверджують, що це фізики, котрі нібито, на їхню ж думку, зробили вирішальний внесок у розвиток європейсько-американської культури. Їхні здобутки згадуються вкрай фрагментарно. Мені вони практично вивітрилися із голови. Зате відповідно до опису старих документів, укладеного Корнгуром, серед них можуть міститися деякі, що їх можна вважати такими собі науковими текстами із царини фізики. Це просто неймовірно!
— Але вам особисто треба в цьому переконатися?
— Нам усім треба переконатися. Тепер, коли заварилася каша, я вже шкодую, що взагалі дізнався про їх існування.
— Чому?
Тон Таддео вдивлявся у щось на вулиці. Він поманив до себе священика.
— Підійдіть-но сюди на секунду. Замість відповідати, я вам дещо покажу.
Аполло вислизнув з-за стола і поглянув на брудні, посічені коліями вулиці за муром, який оточував палац, казарми та корпуси колегіуму, що відгороджували начальницьке пристанище від бурхливого міста плебеїв. Учений показував на темну постать селянина, який у присмерку тягнув додому віслюка. На його онучі з мішковини налипнуло стільки болота, що, здавалося, чоловік ледве волочив ноги. Однак він помалу чвалав уперед, роблячи важкі кроки та щоразу відпочиваючи за кожним із них. Здається, він просто смертельно втомився і не хотів зчищати грязюку з ніг.
— Він не їде верхи на віслюкові, — пояснив тон Таддео, — бо вранці навантажив його зерном і просто не замислюється над тим, що зараз торби порожні. Так було вранці, так є і надвечір.
— Ви його знаєте?
— Він проходить і під моїми вікнами. Кожен ранок і кожен вечір. Ви його не помічали?
— Таких тисячі.
— Погляньте. Ви спроможетесь переконати себе в тому, що він — прямий нащадок людей, які, ймовірно, винайшли літальні апарати, подорожували на Місяць, приборкали сили Природи, конструювали машини, які, здається, не тільки говорили, а й мислили? Ви здатні повірити, що колись існували такі люди?
Аполло змовчав.
— Погляньте на нього! — наполягав учений. — Але ж ні, уже надто темно. Вам не видно, що пранці вже глитають його карк, у нього провалилося перенісся. У нього парез[92]. Але, звісно ж, починати слід було з того, що він недоумкуватий. Неписьменний, забобонний, душогуб. Заразив дітей. А за кілька монет і вбив би їх. Рано чи пізно він їх продасть, коли вони стануть трошки старшими і з них уже буде хоч який пожиток у хазяйстві. Погляньте на нього і скажіть, чи ви бачите в ньому нащадка колись могутньої цивілізації? Що ви бачите?
— Подобу Христову, — процідив крізь зуби монсеньйор, подивувавшись зі свого раптового гніву. — А що вам хотілось, аби я роздивився?
Учений нетерпляче пхикнув:
— Невідповідність. Людей на вулицях, котрих бачимо з усіх наших вікон, та людей, у стародавньому існуванні яких нас намагаються переконати історики. Для мене це неприйнятно. Як примудрилася повністю знищити себе настільки потужна й обізнана цивілізація?
— Можливо, — припустив Аполло, — саме через свою матеріальну велич та матеріальну обізнаність, не більше... — Він підійшов до лойової свічки і запалив її, бо сутінки швидко переростали в ніч. Священик тесав кременем об кресало, доки не зблиснула іскра, і він її обережно роздмухав у трутниці.
— Можливо, — погодився тон Таддео, — але я в цьому сумніваюся.
— То ви повністю заперечуєте історію, вважаючи її міфом? — З іскри народився пломінчик огню.
— Не «заперечую». Але ми повинні все ставити під сумнів. Хто творив усі ці ваші історії?
— Звичайно ж, чернечі ордени. У найтемніші століття більше не було кому вести записи. — Він переніс вогник до ґнота.
— Ну, от і маєте! А в часи антипап скільки орденів-розкольників фабрикували свої версії подій, а потім видавали свої примірники за творіння предків? Вам нічого насправді не відомо. Нічогісінько. Ми не можемо заперечувати лиш одного: колись на цьому материку процвітала набагато розвинутіша в порівнянні з нами нинішніми цивілізація. Просто подивіться на кам’яні руїни та зогнилий метал, і самі в цьому переконаєтеся. Можна копнути під розвіяний вітром бархан і натрапити на їхні понівечені дороги. Але де ж свідчення того, що існували машини, про які нам зараз торочать ваші історики? Де рештки екіпажів-самобігів або летючих апаратів?
91
Цікаво, що обидва названі вчені дали свої імена специфічним науковим поняттям.
92