— Їх перекували на орала та мотики.
— Якщо вони взагалі існували.
— Коли ви настільки недовірливі, то навіщо морочити собі голову лейбовіцівськими документами?
— Бо недовіра не дорівнює запереченню. Недовіра — могутнє знаряддя, яке необхідно застосовувати й до історії.
Нунцій силувано посміхнувся:
— То що ж вам потрібно від мене, вельми вчений тоне?
Дослідник завзято подався вперед:
— Напишіть тамтешньому абатові. Переконайте його, що з документами поводитимуться із максимальною обережністю. Що їх неодмінно повернуть після якнайретельнішого вивчення на предмет достовірності змісту.
— І чиї ж запевнення ви хочете йому передати — ваші чи мої?
— Ганнеґанові, ваші та мої.
— Я можу пообіцяти тільки ваші та Ганнеґанові. Власних військ у мене немає.
Учений аж розчервонівся.
— Скажіть мені, — поквапливо додав нунцій, — чому ви не хочете самі відправитися до абатства, а натомість волієте бачити їх тут? Тільки через грабіжників?
— Найвагоміша з-поміж усіх причин, яку ви можете переказати наставникові, це та, що в разі, коли нам доведеться перевіряти достовірність документів в самому абатстві, то наш висновок нічого не значитиме для інших світських дослідників.
— Хочете сказати, ваші однодумці можуть запідозрити монахів у маніпуляціях вашою думкою?
— Ем-м-м, вірогідно. Але врахуйте, якщо документи перебуватимуть тут, то з ними зможуть ознайомитися всі вчені колегіуму, котрі мають відповідний вишкіл. Будь-який тон із інших князівств матиме змогу поглянути на них особисто. Але ж цілий колегіум не може на півроку переїхати кудись у південно-західну пустелю.
— Я розумію ваші мотиви.
— То ви надішлете клопотання в абатство?
— Так.
Тона Таддео відповідь, здається, подивувала.
— Але клопотання буде від вашого імені, не мого. Ну, і з мого боку буде справедливо застерегти, що навряд чи абат, дом Пауло, дасть на це свою згоду.
Але, схоже, ця відповідь тона цілком задовольнила. Коли він пішов геть, нунцій викликав свого писаря.
— Завтра ж вирушаєш до Нового Риму, — повідомив він його.
— Повз абатство Лейбовіца?
— Заїдеш до них по дорозі назад. Послання для Нового Риму не терпить зволікань.
— Так, месере.
— А в абатстві перекажеш дому Пауло, що цариця Савська чекає до себе в гості Соломона[93]. З дарами. А потім тобі буде ліпше затулити вуха. Коли в настоятеля скінчиться вибух гніву, вертайся сюди чимшвидше, аби я міг відмовити тонові Таддео.
Розділ 13
У пустелі час збігає повільно, і його плин важко помітити. Змінилося дві пори року відтоді, як дом Пауло відмовився задовольняти клопотання з-за Рівнин, але все стало на свої місця тільки два тижні тому. Та чи стало насправді? Адже очевидно, що внаслідок цього Тексаркана лишилася невдоволеною.
Перед заходом сонця абат гуляв по мурах свого монастиря, випнувши уперед щелепу, як старий, поораний часом визубень скелі, немов хотів, щоб об нього розбилися штормові хвилі з моря подій. Білими вимпелами майоріли на пустельному вітрі пасма вже рідкуватого волосся, а ряса під його поривами щільно липнула до тіла, неначе бинтом обгортаючи сутулі плечі. Від цього священик скидався на виснаженого Єзекиїла[94] із напрочуд кругленьким черевцем. Скрючені пальці він поховав у рукавах і час від часу гнівно позирав у пустелю та на даленіюче селище Сантле-Бовіц. Крокуючи у червоному світлі, абат відкидав довгу тінь через увесь двір, і ченці, яким вона вряди-годи втинала шлях, підводили замислений погляд на діда. Останнім часом їхній управитель став примхливим, його оповивали дивні передчуття прийдешніх злигоднів. Напошепки ходили чутки, що незабаром над братами святого Лейбовіца призначать нового абата. Також шепталися про те, що старий нездужає, сильно нездужає. І ще шептунів хвилювало, що якби настоятель дізнався про їхні перешіптування, то їм би довелося негайно пнутися через стіну й тікати світ за очі. Настоятель чув їхнє шепотіння і радів, що цього разу може собі дозволити на нього не зважати. Адже йому було добре відомо, що шептуни мають рацію.
— Зачитай-но мені ще раз, — раптом звернувся він до ченця, котрий нерухомо стовбичив недалеко від нього.
Клобук монаха ледве потрюхикав у напрямку настоятеля.
— Котре з них, домне?
— Ти й сам знаєш.
— Так, владико. — Монах понишпорив у рукаві, де немовби зберігався багатофунтовий запас паперів та листів. Нарешті він знайшов потрібний сувій, до якого було прикріплено бирку:
SUB IMMUNITATE APOSTOLICA HOC SUPPOSITUM EST.[95]
QUISQUIS NUNTIUM MOLESTARE AUDEAT,
IPSO FACTO EXCOMMUNICETUR.
DET: R’dissimo Domno Paulo de Pecos, AOL, Abbati[96]
(Монастир Братства Лейбовіца,
що в околицях села Сантле-Бовіц
у Південно-Західній пустелі, Денверська імперія)
CUI SALUTEM DICIT: Marcus Apollo
Papatiae Apocrisarius Texarkanae
— Усе правильно, це воно. Читай, — нетерпляче промовив абат.
— Accèdite ad eum... — Чернець перехрестився і пробурмотів звичні слова Благословення тексту, що промовлялися перед читанням або писанням так само ретельно, як і благословлялася їжа. Адже збереження грамотності й учення впродовж чорного тисячоліття стало першочерговим завданням Братства Лейбовіца, а такі дрібні обряди завжди помагали тримати це в центрі уваги.
Скінчивши ритуал, монах розгорнув сувій проти сонця, так що він аж здався прозорим.
— «Iterum oportet apponere tibi crucem ferendam, amice...»[97]
Голос слабко бубнів, поки очі читця вихоплювали слова з лісу рясних закрутків курсиву. Абат схилився на парапет і слухав, не зводячи погляду з грифів, що кружляли над столовою горою з Останнім Пристановищем.
— «І знову на твої плечі має лягти, старий друже та пастирю короткозорих бібліофілів, тяжкий хрест, — дзумів монах, — який цього разу, мабуть, означатиме тріумф. По-моєму, цариця Савська все ж таки збирається до Соломона, хоча, і таке цілком можливо — з метою проголосити його шарлатаном.
Цим листом я ставлю тебе до відома, що тон Таддео Пфардентротт, доктор натурфілософії, Щонаймудріший серед Премудрих, Учений над Ученими, Світлоголовий син певного Князя, народжений поза шлюбом, і Божий Дар „Покоління пробуджених“[98], нарешті зважився нанести вам візит, остаточно вичерпавши всі рештки надії доставити ваш Меморіал у ці прекрасні володіння. Він має прибути близько Успіння, якщо по дорозі до вас зможе уникнути ватаг „розбійників“. Щоб уникнути прикрих несподіванок, його супроводжуватиме збройна кіннота, котру люб’язно надав Ганнеґан II, чия опасиста персона і зараз нависає наді мною. Монарх бурчить і мружиться на ці рядки, що їх я пишу із наказу Його Зверхності. На задум Його Зверхності, вони мають прославляти його двоюрідного брата, тона, в надії, що у вас його вшанують гідним чином. Та позаяк секретаря Його Зверхності звалила подагра, я не відмовлятиму собі в щирості.
Тож першим ділом дозволь мені застерегти тебе стосовно цієї людини — Тона Таддео. Ставтеся до нього зі звичним для вас милосердям, але віри йому не йміть. Він блискучий дослідник, але мирянин і політичний бранець Держави, а Держава тут — це Ганнеґан. Крім того, тон сповідує погляди, які можна назвати антиклерикальними, хоча спрямовані вони, головним чином, на монастирі. Після своєї невигідної появи на світ він мимоволі потрапив до бенедиктинців і... краще розпитай про це у придворних...»
93
...
94
95
Sub immunitate apostolica hoc suppositum est. Quisquis nuntium molestare audeat, ipso facto excommunicetur — Має апостольську недоторканність. Її порушника щодо посланця буде негайно відлучено від церкви.
96
Det: R’dissimo Domno Paulo de Pecos, AOL, Abbati — Кому: Його Превелебності Владиці Пауло з Пекоса, А. О. Л., абатові. Пекос (Pecos) — розташоване на західному березі верхів’їв однойменної річки місто, що виросло в останній чверті XIX ст. навколо броду через ріку та станції південної трансконтинентальної залізниці, значний сільськогосподарський центр, самопроголошене місце народження родео та колись центр видобутку сірки. У наш час — столиця округу Ривс у штаті Техас.
97
Iterum oportet apponere tibi crucem ferendam, amice — І знову на твої плечі має лягти, друже, тяжкий хрест.
98