— Кгхм-хмм! Тож тобі треба дати спокій, так? Ну, тоді я, певно, маю рушати. Скажи, чи дозволять твої брати в абатстві трохи відпочити стариганові у їхній тіні?
Френсіс кивнув.
— А ще вони поділяться їжею і водою, — тихо додав він з доброї волі.
Подорожній усміхнувся.
— За це я знайду тобі уламок, аби перш ніж я піду, ти міг прикрити цю щілину. Бог у поміч.
«Але не варто...» — протест помер, не встигши народитися. Брат Френсіс спостерігав, як чоловік повільно кульгав далі. Пілігрим блукав поміж куп жорстви. Раптом спинився роздивитись якийсь уламок і поштурхати його палицею. Юнак не вагався в марності цих пошуків, оскільки сам він прочесав тут усе зранку. Зрештою вирішив, що простіше буде розламати й перебудувати останній рівень, аніж знайти опорний камінь, що за формою нагадував би пісковий годинник. І звісно ж, прочанинові скоро урветься терпець і він побреде собі далі.
Тим часом послушник спочивав. Він молився про відновлення того внутрішнього просвітлення, що було метою його посту, — чистого пергаменту духу, на якому могли би проступити слова покликання. Це станеться, якщо та інша Безмежна самотність, якою був Бог, простягне Свою руку і торкнеться його власної мізерної людської самотності та відзначить його піст. «Мала книга», яку пріор Черокі лишив йому минулої неділі[12], допомагала медитувати. Цій книзі було сотні років і називалася вона «Libellus Leibowitz»[13], хоча авторство самому преподобному приписували до певної міри за традицією.
— «Parum equidem te diligebam, Domine, juventute mea; quare doleo nimis...[14] О Господи, надто мало любив я Тебе в часи моєї юності, а тому в літах тужу безмірно. Дарма я тоді втікав від Тебе...»
— Агов! Гей, там! — почулося із-за купи жорстви.
Брат Френсіс кинув оком, але не побачив прочанина. Знову опустив погляд на сторінки.
— «Repugnans tibi, ausus sum quaerere quid, quid doctius mihi fide, certius spe, aut dulcius caritate visum esset. Quis itaque stultior me...»[15]
— Агов, хлопче! — гукнув той знову. — Я знайшов тобі камінь, має підійти.
Поглянувши у ту сторону, послушник помітив, як старий махає йому ціпком із-за каміння. Зітхнувши, новіцій повернувся до читання.
— «О inscrutabilis Scrutater animarum, cui patet omne cor, si me vocaveras, olim a te fugeram. Si autem nunc velis vocare me indignum...»[16]
Із-за уламків почулося роздратоване:
— Ну, добре, як тобі заманеться. Я відмічу камінь і встромлю поруч паличку. А пробуватимеш його чи ні — це твоя справа.
— Дякую, — зітхнув юнак, але навряд чи стариган його почув. Хлопець продовжив працювати з текстом:
«Libéra те, Domine, ab vitiis meis, ut solius tuae voluntatis mihi cupidus sim, et vocationis...»[17]
— Ну то ось він! — крикнув пілігрим. — Із позначкою і патичком. І бажаю тобі, хлопче, якнайшвидше віднайти голос у собі. Олла-аллей!
Незабаром після того, як останній вигук пролунав і змовк, брат Френсіс побачив, що старий поплівся шляхом до абатства. Новіцій прошепотів йому коротке благословення і помолився за безпечні мандри.
Знову всамітнившись, Френсіс відніс книгу до барлогу і повернувся до безсистемної кам’яної кладки, все ще не завдаючи собі клопоту і навіть не глянувши на знахідку прочанина. Хоча охляле тіло натужно силкувалось і хиталося під вагою брил, його розум, наче машина, повторював молитву про впевненість у своєму покликанні:
«Libéra те, Domine, ab uitiis meis... Господи, визволи мене від моїх власних пороків, так щоби в серці я жадав тільки Твоєї волі та пильнував на Твої заклики... ut solius tuae voluntatis mihi cupidus sim, et vocationis tuae conscius si digneris me vocare. Amen».
«Господи, визволи мене від моїх власних пороків, так щоби в серці я жадав...»
Зграї купчастих хмар, що поспішали віднести вологе благословення горам, жорстоко обманули висохлу пустелю, тільки час від часу затуляючи сонце й відкидаючи темні тіні на вимордувану землю. Вони дарували нетривалий, але бажаний відпочинок від палючого проміння. Коли тінь хмари пробігала руїнами, юнак швидко працював, доки знову не виходило сонце. А тоді повертався до роботи із наступною вовняною купою, що затуляла від жароти.
На знайдений пілігримом уламок брат Френсіс врешті наткнувся майже випадково. Блукаючи навколо, він перечепився через патичок, який стариган устромив у землю як позначку. І ось він уже стоїть на колінах і розглядає пару карлючок, чітко накреслених на старому уламку: לצ.
Мітки були так ретельно зроблені, що Френсіс одразу зрозумів: це символи, — але поміркувавши над ними кілька хвилин, він так нічого і не второпав. Може, це відьомські знаки? Але ж ні, стариган гукнув йому «Бог у поміч», відьмак би такого не вчинив. Новіцій витягнув уламок з-під жорстви і перекинув його. Купа слабко загуркотіла; маленький камінець поскакав схилом. Френсіс відскочив, щоб уникнути можливого зсуву, але це виявилося тільки секундне зрушення. Одначе там, звідки він дістав пілігримову брилу, тепер зяяла невелика чорна шпарина.
У таких часто хтось живе.
Але цю щілину, здається, настільки тісно затуляв уламок прочанина, що туди і муха б не просунулася, поки послушник його б не перекинув. Та все ж таки він знайшов палицю й обережно засунув її в дірку. Ціпок проникнув туди без перешкод. Коли хлопець це зрозумів, патик зісковзнув усередину і зник, здається, у ще більшій підземній порожнині. Далі було знервоване чекання. Нагору не виповзло нічого.
Юнак знову опустився на коліна й обережно понюхав нору. Не відчувши ні запаху тварини, ні смороду сірки, він скинув камінець в отвір і схилився послухати. Спочатку той цокнув у розколині в кількох футах унизу, а тоді знову покотився, аж раптом ударився об щось металеве і врешті стих десь углибині. Підземна порожнина виявилася розміром як кімната, це стало зрозумілим з луни.
Брат Френсіс невпевнено звівся на ноги і роззирнувся. Здається, все тепер стало інакше. Хіба окрім його супутника-грифа, який ширяв у височіні й останнім часом спостерігав за послушником настільки зацікавлено, що тепер і решта стерв’ятників періодично покидали свої території за обрієм і прилітали на розвідку.
Новіцій обійшов навколо купи ріні, але іншої діри не побачив. Тоді виліз на гірку поруч і глянув на дорогу. Пілігрим уже давно зник із очей. Старий шлях наче вимер, за милю на схід вигулькнув на мить брат Альфред, котрий ішов низьким схилом біля свого скиту у пошуках хмизу. Брат Альфред був глухий, як тетеря. Більше ніхто не потрапляв у поле зору. Френсіс не мав причин волати пробі, але роздуми про можливі результати такого крику (якщо необхідність все ж таки з’явиться) видавалися лише вправлянням у обачності. Добре оглянувши територію, молодик спустився з насипу. Краще поберегти дихання для втечі, ніж витрачати його на галас.
Він хотів закласти нору прочаниновим каменем, як і раніше, та прилеглі уламки трохи змістилися і брила вже не лягала бездоганно на своє місце. Окрім того, прогалина в найвищому ряді його особистого барлогу все ще не була заповнена; стариган мав рацію: і розмір, і форма уламка мали би підійти. Трохи провагавшись через страхи, юнак підняв його і поніс до свого лігва.
Камінь чудово пасував. Хлопець штовхнув кладку, аби перевірити її на міцність. Та втрималася, попри те, що удар спричинив незначний обвал на кілька футів нижче. Хоча новіцій, поки ніс брилу, вже трохи стер напис на ній, знаки все ще чітко вирізнялися і їх можна було скопіювати. Обвугленою паличкою, наче стилосом, брат Френсіс уважно перемалював позначки на інший уламок. Коли пріор Черокі здійснював недільний обхід по місцях усамітнення, то, вірогідно, міг би сказати, чи ці символи щось означали, себто були вони закляттям чи прокляттям. Боятися язичницьких талмудів заборонялось, але новіцію принаймні кортіло дізнатися, що за знак видніється над його нічліжкою, з огляду на вагу кладки, де його накреслили.
Хлопець працював і під час спеки пополудні. Якась частина його мозку постійно нагадувала про нору: цікаву, але водночас і страшну, та про те, як глухо відлунювали десь із-під землі камінці. Він знав, що навколишнє руйновище древнє. Подейкували, ніби ці аномальні кам’яні пагорби поступово руйнувалися завдяки поколінням монахів і випадковим подорожнім, людям, котрі потребували багато каміння, або тим, які шукали за уламками іржавої сталі, розбиваючи величезні частини колон чи плит і видобуваючи звідти древні смужки металу, дивним чином заховані серед скель жителями вже майже забутої світом епохи. Людина чи не повністю стерла обриси споруд, які поголос приписував давнішому періоду, хоча головний будівельник абатства і пишався своєю здатністю розрізняти специфічні риси колишньої забудови. А метал у скелях все ще лишався, треба тільки добре їх подовбати.
12
14
Parum equidem te diligebam, Domine, juventute mea; quare doleo nimis — Наслідування «Сповіді» святого Аврелія Августина (354-430). Див. пер. Юрія Мушака (1996).
15
Repugnans tibi, ausus sum quaerere quid, quid doctius mihi fide, certius spe, aut dulcius caritate visum esset. Quis itaque stultior me — Опираючись тобі, я наважився шукати, що мені здавалося ученішим від віри, певніше від надії, солодшим від любові. Чи є хтось дурніший від мене? (Августинська молитва).
16
О inscrutabilis Scrutater animarum, cui patet omne cor, si me vocaveras, olim a te fugeram. Si autem nunc velis vocare me indignum — О, непізнаваний Пізнавану душ, перед яким відкрите всяке серце, якби ти мене покликав, щойно я намислю тікати від тебе. Якщо ти зараз хочеш покликати мене, негідного.
17
Libera me, Domine, ab vitiis meis, ut solius tuae voluntatis mihi cupidus sim, et vocationis [tuae conscius si digneris me vocare. Amen] — Господи, визволи мене від моїх власних пороків, так щоби в серці я жадав тільки на твою волю і пильнував на твої заклики, якщо до цього дійде. Амінь.