Представники сільської громади на чолі зі старостою відвідали абатство із суплікою про надання притулку мешканцям Сантле-Бовіца у разі навали.
— Моя остання пропозиція, — заявив їм абат після кількагодинної дискусії, — така: ми прихистимо всіх жінок, дітей, калік та старих без найменших вагань. Що стосується чоловіків, котрі можуть тримати зброю в руках, то ми розглядатимемо кожен випадок окремо і залишаємо за собою право декому з них відмовити.
— Але чому? — обурився староста.
— Хіба це не зрозуміло навіть вам?! — різко відказав дом Пауло. — Цілком можливо, що нам самим доведеться відбивати наступ, але поки абатство не штурмуватимуть, ми лишатимемося осторонь. Я нікому не дозволю користатися цим місцем як залогою для військ, звідки можна провести контрнаступ, якщо об’єктом ворожих дій стане тільки село. Тому щодо чоловіків, здатних тримати зброю в руках, ми наполягатимемо на присязі — боронити монастир за нашим наказом. А відтак — в кожному окремому випадку будемо вирішувати, чи можна довіритися тій або іншій людині.
— Це несправедливо! — заскиглив один із посполитих. — Це не чесно стосовно всіх...
— Тільки тих, кому не можна довіряти. А в чім річ? Ви сподівалися заховати тут додаткові сили? Не вийде. Тут не ступить нога жодної особи з вашого ополчення. Моє слово остаточне.
За тих обставин представники Сантле-Бовіца не стали відмовлятися від запропонованої допомоги. Більше ніхто не сперечався. Коли настане час, дом Пауло збирався відчинити ворота перед усіма, але зараз хотів упередити плани селян скористатися абатством у своїх військових планах. Пізніше їх відвідають і старші чини Денверського війська. Їх менше цікавило збереження життів, а більше — збереження панівного ладу в державі. Він збирався дати їм аналогічну відповідь. Абатство збудували як оплот віри та знань, і настоятель мав намір зберегти його статус.
Із пустелі на сході поповзли мандрівники: торговці, мисливці, пастухи — всі рухалися на захід і несли новини з Рівнин. Пошесть серед худоби викосила череди кочовиків, немов огонь у степовій пожежі. Скидалося на те, що голод неминучий. У військах Ларедо після падіння лареданської династії стався розкол. Хтось повернувся додому, як і мовилося в наказі. Решта повернули на Тексаркану, склавши похмуру клятву не зупинятися, поки не матимуть голови Ганнеґана II або не накладуть своєю при цій спробі. Ослаблених чварою лареданців поступово винищили наскоки воїнства Шаленого Ведмедя, спраглого помсти за тих, кого з собою забрала чума Ходила чутка, що Ганнеґан зробив Шаленому Ведмедю щедру пропозицію прийняти звання васалів під його захистом, якщо вони принесуть обітницю коритися законам «цивілізації», прийняти тексарканських старшин у свої ради та перейти в християнську віру. Доля й Ганнеґан приготували народу пастухів вибір між покорою та голодною смертю. Багато хто обрав останнє перед службою державі торговців і хліборобів. Подейкували, що Гонґан Ос скеровував свій рик непослуху на південь, схід і в напрямку небес. Останнє проявилося в багаттях, на яких щодень горіло по шаману, чим ватаг карав племінних богів за те, що його зрадили. Він погрожував стати християнином, якщо християнські боги допоможуть йому здолати ворогів[162].
Саме під час короткого візиту пастухів з абатства кудись подівся Поет. Тон Таддео першим відзначив його зникнення із гостьового будинку та поцікавився місцеперебуванням волоцюги-віршувальника.
Обличчя дома Пауло вкрилося зморшками здивування.
— Ви певні, що він виїхав? — запитав він. — Поет часто по кілька днів проводить у селі або відправляється на месу, аби посперечатися з Бенджаміном.
— Його речей також немає, — відповів тон. — У його кімнаті порожньо.
Абат скривився в посміху.
— Поганий знак — коли зникає Поет. До речі, якщо його й справді не стало, я би радив вам негайно переглянути власні пожитки. Чи все на місці.
Тон замислився.
— Так ось де поділися мої чоботи...
— Безсумнівно.
— Я їх виставив на чистку. Їх не повернули. Того самого дня він ломився до мене в двері.
— Ломився в двері? Хто, Поет?
Тон Таддео хіхікнув.
— Боюся, я трохи його розіграв. В мене його скляне око. Ви ж пам’ятаєте той вечір, коли він його залишив на столі в трапезній?
— Так.
— Я його підібрав.
Тон розв’язав капшук, порився в ньому і виклав очне яблуко Поета на стіл абата.
— Він знав, що воно в мене, але я все заперечував. Однак з того часу ми трошки глузували з нього, навіть запускали поголос, нібито це давно загублене око Бейрінґового ідола, яке мало би повернутися в музей. Минуло трохи часу, і він геть оскаженів із цього приводу. Звичайно — я збирався повернути його перед тим, як їхати додому. Гадаєте, він більше не повернеться?
— Сумніваюся, — ледве здригнувся абат, коли кинув погляд на око. — Але я збережу його для нього, якщо на те ваша воля. Однак з такою самою вірогідністю Поет може шукати око і в Тексаркані. На його думку, це потужний оберіг.
— Чому так?
Дом Пауло всміхнувся.
— Каже, з ним у нього набагато кращий зір.
— Яка дурниця! — Тон замислився, та, вочевидь, готовий до будь-яких диких припущень, а після короткого обмірковування додав: — Дурниця, хіба що вставляючи предмет у порожню очницю, він таким чином тренує м’язи в обох очницях. Він так розповідав?
— Просто клянеться, що без нього погано бачить. Каже, що йому воно потрібно для того, аби бачити «істинні значення», хоча з ним у нього голова болить аж до сліпоти. Та хіба ж можна зрозуміти — говорить Поет правду, вигадку чи алегорію? Якби вигадка була досить розумною, то не певен, чи зміг би він розрізнити між нею та фактом.
Тон загадково всміхнувся.
— Того дня за моїми дверима він волав, що мені воно потрібне більше, ніж йому. Це наштовхує на думку, що він сам ставився до нього, ніби до могутнього талісмана — корисного для всіх. Цікаво чому?
— Поет сказав, що воно вам потрібне? О-хо-хо!
— Що вас так розвеселило?
— Пробачте мені. Напевно, він таким чином хотів вас образити. Але краще мені утриматися від пояснень, бо ще й мене запишете в співучасники.
— Анітрохи. Мені цікаво.
Абат подивився на статую святого Лейбовіца в кутку кімнати.
— Це око в Поета було заяложеним жартом, — пояснив він. — Коли він хотів щось вирішити чи обміркувати, то вставляв око в очницю. Коли йому щось не подобалося, коли він вдавав, нібито щось не помічає, коли хотів клеїти дурня, то виймав його. Коли він його носив, то його поведінка змінювалася. Наші браття прозвали це «поетичним сумлінням», і він вирішив підхопити цей жарт. Читав куці лекції і проводив демонстрації про переваги замінної совісті. Удавав, немовбито ним опановувала нестяма — зазвичай спрямована на щось буденне: до прикладу — на пляшку вина.
З оком він міг погладжувати винну пляшку, облизував губи, зітхав, стогнав, а потім відсмикував руку. Врешті-решт думка знову ним опановувала. Він хапав пляшку, наливав собі краплинку в чашку і якусь секунду над нею торжествував. Але потім знову гору брала совість, і Поет жбурляв чашку через цілу кімнату. Невдовзі він знову кидав скоса погляди на плящину і знову починав стогнати й пускати бульки над нею, борючись зі своїми спокусами — бридотне видовище. Кінець кінцем, коли він виснажувався, то просто виймав скляне око. Й одразу розслаблявся. Спокуса тепер на нього не діяла. Байдужий і зверхній, Поет брав пляшку, роззирався і сміявся. «І все одно я це зроблю», — казав він. Усі чекали, що він її осушить, натомість він надягав блаженну усмішку та виливав увесь вміст пляшки собі на голову. Переваги змінної совісті, бачте?
— Отже, на його думку, мені воно потрібніше від нього.
— Він же всього-на-всього Поет-панок!
Учений весело видихнув. Він тицьнув великим пальцем у склоподібний сфероїд і покотив його по столу, аж раптом засміявся:
162