— Отче? Отче? — стогнав старшина.
З якусь мить Поет зібрався з духом і знову підняв голову, прокліпав болото з ока та поглянув на солдата. Він був певен, що це той самий, кого нещодавно звалив, хоча він тепер і крейдово-зеленішого кольору з лиця. Оце мекання, яким він закликав священика, почало вже дратувати Поета. Серед убитих лежало щонайменше троє духовних осіб, та старшина більше не перебирав конфесійними розбіжностями. То, може, і я згоджуся, подумалося Поетові.
Він почав поволі підповзати до кіннотника. Старшина побачив його наближення і схопився за пістоль. Поет зупинився — він не чекав, що його впізнають, і вирішив перекотитися за прикриття. В його напрямку тремтіло дуло. Він повагався трохи і вирішив, що повзтиме далі. Старшина потягнув за спусковий гачок. Постріл схибив на багато кроків. Не щастить, то не щастить!
Старшина намагався перезарядити зброю, коли Поет забрав у нього пістоля з рук. Солдат, здається, марив і пробував перехреститися.
— Давай, — прохарчав Поет, відшукавши кинджал.
— Пробачте мені, отче, бо я вчинив гріх...
— Ego te absolvo[174], синку, — промовив Поет і вгородив йому кинджала в горло.
Трохи згодом знайшлася фляга вбитого, і чоловік трошки з неї відпив. На сонці вода нагрілася, але попри те видалася йому неймовірно смачною. Він умостив голову на круп старшинського коня і став чекати, поки тінь пагорба набіжить на дорогу. Господи Ісусе, як же боляче! Останню частину буде пояснити не так уже й легко, подумалося йому; ще й без ока. Якщо взагалі є потреба щось пояснювати. Поет поглянув на мертвого кіннотника.
— Смалить наче в пеклі, еге ж? — прошипів він із хрипом.
Нічого змістовного солдат не відповів. Поет іще трохи відсьорбнув з фляги, потім іще. Раптом зі страшенним болем забурчав живіт. Якусь мить довелося перетерпіти.
Над своїм обідом походжали, чепурилися та сперечалися бундючні грифи; харч іще був не готовий належним чином. Кілька днів вони чекали на вовків. Вистачить на всіх. Останнім вони з’їли Поета.
Як і завжди, дикі чорні падложери з небес у сезон відклали яйця та з любов’ю годували пташенят. Вони високо ширяли над преріями, горами та рівнинами, шукаючи своєї пайки, яку їм виділяло життя та яка їм судилася відповідно до природного плану. Самими тільки логічними доказами філософи довели, що Верховний Cathartes aura regnans[175] створив світ винятково для грифів. І чимало сторіч птахи вшановували його своїм здоровим апетитом.
Так за багатьма поколіннями темряви настали покоління світла. І назвали той рік роком Господа Бога нашого 3481-м — з Його ласки — роком миру.
Fiat Voluntas Tua[176]
Розділ 24
Того століття знову літали космічні кораблі, а їхні екіпажі складалися з двоногих кудлатих непорозумінь, що плекали волосяні зарості у найнеймовірніших анатомічних ділянках. Створіння були напрочуд балакучі, їхня раса здатна була милуватися своїм образом у дзеркалі і водночас різати собі горло перед вівтарем якогось племінного божка, скажімо, на ймення Щоденне Гоління. Це був біологічний вид, котрий не забував періодично йменувати себе натхненними божественними майстрами, але якійсь розумній істоті з Арктура[177] ці створіння здалися би насамперед расою пристрасних балакунів за обідом.
Беззаперечно, що їм судилося — так вони відчували, і не вперше — підкорити інші світи[178]. І якщо потрібно, не один раз. Ну, і звісно ж, компонувати промови про свої завоювання. Але, безумовно, неминуче й те, що в нових світах раса знову стане вразлива перед старими недугами, що й на Землі, в літанії життя й особливій літургії Людини: Версикулах Адама, на які лунає одповідь Розіпнутих[179].
Ми — століття.
Ми — еники, ми — беники,
І ми от-от обсмокчемо, наскільки вам личитиме зостатися без голови.
Пані й панове, ми ваші співучі сміттярі і маршуємо в ногу за вами, співаємо дивні (на чийсь розсуд) рядки.
Р-р-раз два тр-р-р чтр-р-ри!
Ліва!
Ліва!
Він добру жінку мав, але
Ліва!
Ліва!
Ліва!
Напра-во!
Ліва!
Wir, як казали в давній країні, marschieren weiter wenn ailes in Scherben fàllt[180].
У нас ваші еоліти, ваші мезоліти, ваші неоліти[181]. У нас ваші Вавилони й Помпеї, ваші Цезарі та хромовані (нафаршировані життєво важливими компонентами) артефакти.
У нас ваші закривавлені томагавки та ваші Хіросими. Ми крокуємо попри Пекло, ми...
Атрофія, Ентропія і Proteus vulgaris[182],
які розповідають сороміцькі жарти про дівчину з ферми на ймення Єва,
і комівояжер, котрий наречений Люцифером.
Ми ховаємо ваших мертвих і їхні репутації.
Ми ховаємо вас. Ми — століття.
Ми народжуємося, ми хапаємо ротом вітер, верещимо від ляску акушера, мужніємо, трошки смакуємо божественного, страждаємо, народжуємо, борсаємось і поступаємося.
(Упокоєні, тихо прямуйте, будь ласка, до чорного виходу.)
Генерація, регенерація, знову і знову, ніби під час обряду із закривавленими ризами та пошматованими цвяхами руками, діти Мерліна, котрі женуться за променем світла. А ще — діти Єви, які вічно розбудовують Едемський сад і, нестямні, в берсерковім шалі[183] топчуть усе ногами, бо знають, що вийшов не такий. (Ах! Ах! Ах! — верещить ідіот у безумному болю серед руїн. Та хутчіше! Нехай усе заллє хор, який співатиме «Алілуя» на дев’яносто децибелів.)
Отже, прослухайте останню Кантику братів Ордену Лейбовіца, як її заспівали в сторіччі, що поглинуло його ім’я:
Ꝟ: Упав Люцифер
Ꞧ: Κυριε, ελεησου.
Ꝟ: Упав Люцифер
Ꞧ: Χριστε, ελεησου.
Ꝟ: Упав Люцифер
Ꞧ: Κυριε, ελεησου, ελεησου ημας.[184]
УПАВ ЛЮЦИФЕР — це кодові слова. Вони електрично зблискували над материком, проносилися пошепки в конференц-залах, циркулювали у вигляді шелестких службових записок зі штампами SUPREME SECRETISSIMO[185], і розважливо оминали пресу. Ці слова здіймалися загрозливим припливом, заховані греблею офіційної секретності, дірки в якій затикали своїми пухкими пальчиками голландські хлопчики-бюрократи[186], котрим при цьому ще й доводилося ухилятися від реплік журналістів, що летіли в них огненними плювками.
Перший репортер: Ваша честь, чи можете ви прокоментувати заяву Сіра Ріше тона Беркера про те, що рівень радіації на Північно-Західному узбережжі перевищує норму в десять разів?
Міністр оборони: Я не бачив цієї заяви.
Перший репортер: Якщо вона відповідає дійсності, то хто може бути відповідальним за такий рівень?
Міністр оборони: Можна тільки припускати. Хтозна, може, Сір Ріше відкрив багаті поклади урану. Ні, викресліть це зі стенограми. Коментарів не буде.
Другий репортер: Ваша честь, на вашу думку, Сір Ріше — компетентний і відповідальний науковець?
Міністр оборони: Він ніколи не працював у нашому міністерстві.
Другий репортер: Ви уникаєте прямої відповіді.
Міністр оборони: Невже? Ми ніколи його не наймали, тому я не можу знати, наскільки він компетентний і відповідальний. Сам я не науковець.
Репортерка: Це правда, що десь над Тихим океаном нещодавно відбувся ядерний вибух?
Міністр оборони: Пані має знати, що згідно із сучасним міжнародним правом будь-які випробування ядерної зброї — особливо тяжкий злочин й акт агресії. Ми не перебуваємо в стані війни. Я дав відповідь на ваше запитання?
Репортерка: Ні, Ваша честь, не дали. Я не питала, чи відбулися випробування. Я спитала, чи був вибух.
175
Cathartes aura regnans — Верховна червоноголова катарта. Катарта червоноголова (Cathartes aura (Linnaeus, 1758)) — широко розповсюджений в обох Америках, крім Канади і північніших регіонів, хижий птах-падлоїд із родини катартових (американських грифів).
177
...
178
179
180
181
182
183
184
186