— Що сталося, Magister meus? Не до вподоби наші сучасні технології?
— Ні, не дуже! — огризнувся Церкі. — Агов, Пате!
— Він вийшов, Владико.
— Брате Джошуа, ти не міг би полагодити цю машину? От чесно.
— Чесно? Ні, не міг би.
— Мені потрібно відправити радіограму.
— Мені страшенно прикро, отче-абате. Із цим також не допоможу. Вони забрали кристал і закрили флігель на замок.
— Вони?
— Внутрішні сили зональної оборони. Всі приватні передавачі наказано вимкнути.
Церкі помандрував до свого крісла і впав у нього.
— Воєнна тривога? Чому?
Джошуа знизав плечима:
— Ходять чутки про ультиматум. Більше я нічого не знаю, якщо забути про рівень радіації.
— Покази продовжують рости?
— Продовжують рости.
— Телефонуй у Спокан[198].
Під обід знявся вітер і поніс із собою куряву. Він дмухав зі сторони меси і засипав піском невеличке місто Сантле-Бовіц. Понісся над навколишньою місциною, шумів у високій кукурудзі, що росла на поливних полях, здував пасма пороху з безплідних навколишніх гір. Квилив поміж мурами стародавнього абатства та серед алюмінієвих і скляних стін новітніх прибудов до нього. Замурзав червонястий диск сонця земляним брудом та ганяв смерчики пилу шестисмуговою автомагістраллю, яка відділяла древнє абатство від сучасних корпусів.
На другорядній дорозі, що в одному місці примикала до магістралі і вела від монастиря через приватний сектор у центр міста, старий жебрак у пов’язці на крижах зупинився, прислухаючись до вітру. Вітер доносив звуки вибухів ракетних випробувань на півдні. На полігоні з далекої протилежної сторони пустелі на цільову орбіту в космосі запускали перехоплювачі. Спираючись на патерицю, дід дивився на блідо-червоний диск сонця та бурмотів під носа:
— Знамення. Знамення.
На порослому бур’яном дворищі халупи край дороги гралася дітлашня під німим, але всевидющим наглядом скрюченої негритянки. Вона на ґанку палила люльку з якимсь зіллям і час від часу розраджувала або ганила то одного, то іншого зарюмсаного гравця, котрий приходив зі своїм позовом по її бабусин суд.
Невдовзі старого волоцюгу по той бік дороги помітив хтось із дітей, і здійнявся крик:
— Диви, диви, старий Лазар! Тьотю, скажи, це той самий, кого ’Сус Христос підняв з могили! Диви! Лазар! Лазар!
Діти обліпили поламаний паркан. Старий бродяга побурчав трохи на них та почвалав дорогою далі. Під його ногами застрибав камінчик.
— Гей, Лазаре!..
— Тьотю, скажи — що ’Сус підняв на ноги, то вже не опускається! Глянь на нього! Досі шукаєш Бозю? Тьотю, скажи...
Ще один камінчик полетів услід старому, але він не став озиратися. Баба на ґанку сонно кивнула. Діти повернулися до своїх забав. Піщана буря посилилася.
Через магістраль від стародавнього абатства на даху однієї з новітніх споруд із алюмінію та скла чернець під час бурі відбирав зразки. При цьому він користувався відсмоктувачем, який глитав куряву і втягував відфільтрований вітер у компресор поверхом нижче. Монах уже був немолодий, але й середнього віку також іще не досяг. Коротка руда борода, ніби наелектризована, щетинилася та ловила павутиння і пісок, що пролітали повз; вряди-годи чоловік роздратовано її чухав, а одного разу навіть устромив у шланг відсмоктувача. Результат змусив його вибухово забурмотіти, а потім перехреститися.
Двигун компресора закашлявся й заглухнув. Чернець вимкнув відсмоктувач, відкрутив шланг і потягнув за собою пристрій через увесь дах до ліфта. По кутках кабіни намело гірки піску. Чоловік зачинив за собою дверцята і натиснув кнопку «Вниз».
У лабораторії найвищого поверху він зиркнув на індикатор компресора, де світилося Макс. Норма, зняв рясу, витрусив із неї пил, повішав на кілочок і пройшовся по ній відсмоктувачем. Потім він рушив до глибокої ємності з тонколистової сталі в далекому кінці лабораторії. Монах увімкнув холодну воду і дозволив їй набратися до мітки «200 глеків». Чоловік пірнув головою під воду і вимив болото з бороди й волосся. Крижана температура приємно холодила. Відпльовуючись та струшуючи краплі, він зиркнув на вхід у лабораторію. Навряд чи варто було зараз чекати будь-яких відвідувачів. А тому він зняв спіднє, заліз у цистерну і, здригнувшись та зітхнувши, відкинувся назад.
Раптом відчинилися двері, всередину ввійшла сестра Гелена з тацею нового, щойно з розпечатаного ящика, лабораторного посуду. Приголомшений, чернець аж підстрибнув на ноги.
— Брате Джошуа! — заверещала сестра, і десь із півдюжини мензурок розлетілися по підлозі на друзки.
Монах упав назад, розплескавши воду по всій кімнаті. Сестра Гелена захіхікала, чхнула, писнула, покинула тацю на робочому столі і втекла. Джошуа вистрибнув із цистерни і накинув рясу, навіть не потурбувавшись про рушник або спіднє. Діставшись до дверей, він зрозумів, що сестра Гелена вже бігла по коридору і була на півдорозі до сестринської каплиці, яка височіла неподалік на бічній доріжці. Червоний від сорому, він поквапився назад, щоби закінчити з роботою.
Монах випорожнив відсмоктувач і поклав зразок пилу у флакончик. Переніс його на лабораторний стіл, увімкнув навушники і підніс посудину на визначену відстань до детектора радіаційного лічильника, звіряючись із годинником та прислухаючись.
Лічильник було вмонтовано в компресор. Чоловік замкнув контакт, підписаний Перезапуск. Реєстратор з десятковими показниками обнулився і розпочав новий підрахунок. За хвилину чернець зупинив його і записав результати на тильній стороні долоні. Повітря стиснене, відфільтроване, але був натяк на дещо іще.
На обід лабораторія замикалася. Монах спустився в кабінет на суміжному поверсі, заніс покази в таблицю на стіні, провів поглядом криву росту, сів за стіл і клацнув вмикачем відеозв’язку. Номер він набирав наосліп, не зводячи погляду зі зрадливого графіка. Блимнув екран, пілікнув телефон, і камера сфокусувалася на порожньому стільці за письмовим столом. За кілька секунд на нього зіслизнув чоловік та прикипів поглядом до об’єктива.
— Абат Церкі слухає, — пробурмотів настоятель. — А... брате Джошуа. Саме збирався тобі телефонувати. Ти приймав ванну?
— Так, владико абате.
— Хоч би зашарівся про людське око!
— Шаріюся.
— Ну, на екрані все одно не помітно. Послухай. По цей бік магістралі біля воріт стоїть знак. Ти ж не міг його не помічати, правда? «Жінки, стережіться. Заходьте, тільки якщо...» і так далі. Помічав?
— Звісно, владико.
— То приймай ванни по цей бік від знака.
— Звичайно.
— Побільше смиренності. Ти образив скромність сестри. Про те, що у тебе її немає, я вже знаю. Слухай, ти, мабуть, не здатний навіть пройти мимо водосховища, аби не шубовснути в нього і не покупатися в чім мати народила.
— Хто вам таке сказав, владико? Ну, тобто... я просто ходив убрід...
— Та-а-ак. Гаразд. Облишмо. Навіщо телефонуєш?
— Ви хотіли, щоб я набрав Спокан.
— А, так. Зв’язався?
— Так. — Чернець закусив клаптик пересохлої шкіри на обвітрених губах та ніяково змовк. — Я говорив з отцем Леоне. Вони також помітили.
— Підвищення рівня радіації?
— Це ще не все. — Він знову завагався. Йому геть не хотілося говорити Адже повідомити про факт — значить надати йому повнішого визнання.
— Ну?
— Це пов’язано зі сейсмічною активністю кілька днів тому. Перенеслося верховими вітрами з того напряму. Беручи до уваги всі чинники, складається враження, що йдеться про радіаційне забруднення на низькій висоті внаслідок підриву приблизно мегатонного заряду.
— Фух! — Церкі зітхнув і затулив очі рукою. — Luciferum misse mihi dicis?[199]
— Так, домне, боюся, що це зброя.
— Може, промислова аварія?
— Ні.
— Але ж якби спалахнула війна, то ми би знали. Незаконні випробування? Проте і їх не може бути. Якби їх хотіли провести, то вчинили б це на протилежній стороні Місяця, або ще краще — на Марсі. І ніхто би навіть не дізнався.
198