— Дуже добре. Пообіцяйте мені одну річ — і можете користуватися нашим двором.
— Яку?
— Просто не радьте нікому йти до «табору милосердя». Обмежтеся самим діагностуванням. Якщо вам трапляться безнадійні випадки променевої хвороби, просто оголосіть нещасним те, що від вас вимагає закон, можете розраджувати їх на власний розсуд, але не говоріть їм іти і вбивати себе.
Лікар вагався.
— Гадаю, таке прохання справедливе стосовно тих пацієнтів, які сповідують вашу Віру.
Абат Церкі опустив очі.
— Пробачте, — нарешті промовив він, — але цього замало.
— Чому? Інших же не зв’язують ваші принципи. Якщо людина не належить до вашого віровизнання, то навіщо їй відмовляти... — Доктор аж задихався від гніву.
— Вам потрібне пояснення?
— Так.
— Якщо людині не відомі якісь факти і вона діє у власному невігластві, то й не несе за це провини, оскільки природної поінформованості було недостатньо для неї, щоби переконати в помилковості власних дій. Та хоч невігластво і виправдовує людину, воно не може виправдати саму дію, оскільки вона неправильна сама собою. Якщо я дозволю таку дію винятково через людське невігластво в питанні хибності власних учинків, то нестиму провину, бо знаю, що вона неправильна. Усе до болю просто.
— Послухайте, отче. Вони просто сидять і дивляться на вас. Дехто кричить. Дехто плаче. І кожен із них питає: «Лікарю, що можна зробити?» Як мені їм відповідати? Промовчати? Сказати, щоби просто помирали? Що би ви відповіли?
— «Моліться».
— Оце й усе, що можна сказати? Послухайте, єдине, відоме мені зло, — це біль. І боротися можу тільки з ним.
— Тоді Бог вам у поміч.
— Для мене краще вже поміч антибіотиків.
Абат Церкі хотів в’їдливо відповісти і вже було відкрив рот, але передумав. Натомість відшукав чистий аркуш паперу, ручку і підсунув їх опоненту.
— Просто напишіть: «Перебуваючи в абатстві, я не рекомендуватиму евтаназію жодному пацієнтові» — і поставте свій автограф. Після цього можете користуватися двором.
— А якщо відмовлюся?
— Тоді, мабуть, їм доведеться плентатися до вас дві милі по дорозі.
— З усіх безсердечних...
— Навпаки. Я даю вам можливість виконати свій обов’язок згідно із законами і без порушення законів, які визнаю я. Тому йтимуть вони по дорозі чи ні — це суто ваш вибір.
Доктор витріщився на чистий аркуш.
— Чим вас так приворожує ця розписка?
— Мені так хочеться.
Чоловік зігнувся над столом і почав писати. Подивився на результат, розписався і випростався.
— Ось так. От вам моя обіцянка. Гадаєте, вона вартує понад моє слово?
— Ні, і справді не вартує. — Абат згорнув аркуш навпіл і заткнув його в пальто. — Але ось вона в кишені мого пальта, і вам відомо про те, що вона в кишені мого пальта, і час від часу я можу на неї дивитися, от і все. До речі, ви тримаєте своє слово, докторе Корc?
Медик подивився на нього якусь мить.
— Я його триматиму, — буркнув він, крутнувся на закаблуках і вийшов геть.
— Брате Пате! — слабко гукнув абат Церкі. — Брате Пате, ти десь там?
— Так, превелебний отче? — у дверях з’явився його секретар.
— Ти чув?
— Тільки частково. Двері були відчинені, і я не міг не слухати. Ви не вмикали глушники...
— Ти чув, як він це сказав? «Єдине, відоме мені зло, — це біль». Чув?
Монах урочисто кивнув.
— І те, що тільки суспільство визначає правильність чи хибність учинку? Це також чув?
— Так.
— Любий Боже, ну, як ці дві єресі змогли повернутися назад у світ після всього пережитого? Невже в пеклі настільки бракує фантазії? «Змій обманув мене, і я їла»[239]. Брате Патріку, тікай краще, бо я зараз просто оскаженію.
— Домне, я...
— Чого чекаєш? Що там у тебе? Лист? Гаразд, давай-но його сюди.
Чернець передав конверт і вийшов геть. Церкі не став його негайно ж розпечатувати, а ще раз поглянув на зобов’язання доктора. Певно, нічого не варте. І попри те, той чоловік здався щирим. І відданим. Мусить бути відданим своїй справі — за ті гроші, які платить Зелена Зірка. У нього був вигляд людини, котра недосипає і перепрацьовує. Мабуть, відколи ракета стерла місто з поверхні Землі, тримався на самому бензедрині та пончиках. Стільки страждань навколо, тобі це все бридко, проте від усього серця докладаєш зусиль, щоби допомогти. Від усього серця — от у чім лихо. Звіддаля супротивник здається бузувіром, а придивишся, і вже можна розгледіти щирість, не меншу ніж у самого себе. Сам Сатана — і той, мабуть, виявиться найщирішою душею в світі.
Настоятель розпечатав конверт і прочитав листа. В ньому йшлося про те, що брат Джошуа з рештою вирушили з Нового Риму в неназваному напрямку, ймовірно, на захід. Також у повідомленні містилися зауваги щодо інформації про «Quo peregrinatur», яка просочилася до Внутрішніх сил зональної оборони. Через ці чутки Ватикан тепер доймали слідчі та розпитували про несанкціонований запуск космічного корабля... Очевидно, вони ще не відлетіли.
Невдовзі вони таки дізнаються про «Quo peregrinatur», але, з Божої ласки, вже буде запізно. А от що буде потім? Це питання бентежило абата.
Юридична сторона питання виглядала вкрай заплутаною. Закон забороняв несанкціоновані комісією запуски космічних апаратів. Отримувати дозвіл — довго та складно. Церкі був упевнений, що Сили оборони та комісія кваліфікують дії Церкви як злочинні. З іншого боку, її конкордат із Державою нараховує вже півтора століття[240], і він недвозначно позбавляв Церкву необхідності проходити дозвільні процедури та гарантував право відправляти місії на «будь-які космічні станції та / або планетарні аванпости, що не мають статусу „екологічно критичних“ або „закритих для нерегламентованої діяльності“, що встановлюється Комісією». За час дії конкордату всі станції в межах Сонячної системи були оголошені «екологічно критичними» та «закритими», з іншого боку, конкордат підтверджував право Церкви «володіти космічними кораблями та вільно подорожувати до відкритих станцій та аванпостів». Конкордат застарів. Його підписали ще тоді, коли про зорелітний рушій Беркструна в своїх диких фантазіях мріяла тільки людина, котра вважала, що з початком міжзоряних польотів у всесвіт одразу ж потягнуться валки нічим не обмежених емігрантів.
Насправді, все вийшло не так. Із народженням креслень першого зорельоти стало зрозуміло, що крім держави, жодна інша організація не має достатніх засобів чи коштів їх будувати, що неможливо мати вигоду з «міжзоряної комерції», облаштовуючи колонії на позасистемних планетах. І все ж таки, азійські урядовці запустили перших колоністів. І на заході зчинився крик: «Невже ми дозволимо „нижчим“ расам успадкувати зорі?» Під цей крик у напрямку Центавра один за одним гарячково вирушали космольоти з чорними, коричневими, білими та жовтими народами на борту. Тільки згодом, коли генетики довели, що через інбридинг генетичний дрейф у настільки малих расових групах призведе до виродження на колонізованих планетах, расисти зобов’язали колоністів формувати змішані команди.
Єдине, що цікавило Ватикан у питанні освоєння космосу, — це турбота про колоністів, відірваних від лона матері-Церкви її синів, які перебували на астрономічних дистанціях від іншої пастви. І все одно Новий Рим не користувався привілеєм конкордату і нікуди місії не відправляв. Адже між Державою та конкордатом все ще існували деякі суперечності, котрі давали комісії певні можливості, і в теорії свіжі закони могли повпливати на відправку місіонерів. Суди ніколи ці суперечності не розв’язували, оскільки прецедентів не виникало. Аж дотепер, коли Сили оборони перехопили групу брата Джошуа та дізналися, що вона перебуває в передстартовій готовності за відсутності будь-яких дозволів комісії та привілеїв. Церкі молився, аби групі пощастило відлетіти без судової тяганини, котра могла затягнутися на цілі тижні й місяці. Звісно, тепер уже скандалу не минути. Багато хто обвинувачуватиме Церкву не тільки в тому, що вона вчинила правопорушення проти Комісії, а й переступила принцип доброчинства. Бо відправила в космос церковних можновладців та жменьку шельмуватих монахів, а не взяла на борт сердешних біженців, які прагли земельних ділянок. Цей конфлікт Марти й Марії виникав раз у раз[241].
240
241