Розділ З
— ...А потім, отче, я ледь не взяв хліб і сир.
— Але ж не взяв?
— Ні.
— То гріховного діяння не відбулося.
— Мені так його хотілося, що я майже відчував смак.
— Свідомо? Тобто чи насолоджувався ти фантазією зумисно?
— Ні.
— Ти намагався її позбутися.
— Так.
— То й гріха зажерливості не було. Тож чому ти про це сповідаєшся?
— Бо потім я втратив над собою владу й оббризкав його святою водою.
— Що-що ти зробив? Навіщо?
Отець Черокі, вбраний у столу[32], споглядав покутника, який стояв перед ним на колінах під розпеченим сонцем посеред пустелі. Священик дивувався, звідки в такого юного хлопчини (й не надто розумного, наскільки він міг виснувати) могла трапитися нагода, чи майже нагода, согрішити в повній ізоляції серед голої пустелі, вдалині від будь-яких розваг та очевидних джерел спокуси. Утрапити в халепу майже нереально, коли ти озброєний лише розарієм, кременем, складаним ножиком і молитовником. Принаймні так видавалося отцю Черокі. Та ця сповідь тривала вже надто довго, йому хотілося, щоб юнак уже закруглявся. Знову розгулявся артрит, та позаяк священик із собою на обходи брав переносний столик зі Святими дарами, то все ж таки волів стояти чи опускатися навколішки разом із покутником. Перед маленькою золотою скринькою із гостіями він запалив свічку, але вогник майже розчинився в яскравому сонці, а можливо, вітер його уже геть задув.
— Але вигнання нечистого зараз допустиме і без отримання чіткого дозволу згори. То про що ж ти сповідаєшся — про свою лють?
— І про неї також.
— На кого ти розлютився? На старигана чи на себе за те, що ледь не взяв харчі?
— Я... я не знаю.
— Ну, то вирішуй, — нетерпляче відповів отець Черокі, — звинувачувати себе чи ні.
— Я виню себе.
— У чому? — зітхнув Черокі.
— У зловживанні святинею в нападі гніву.
— «Зловживанні»? Ти не мав жодної раціональної причини підозрювати диявольський вплив? Ти просто розізлився й оббризкав його? Так, наче чорнилом бризнув у вічі?
Новіцій щулився і вагався, розуміючи сарказм священика. Братові Френсісу завжди нелегко давалися сповіді. Він ніколи не міг підібрати слів, щоб описати свої гріхи, і, намагаючись пригадати мотиви, безнадійно спантеличувався. Та й отець не допомагав зі своїм «звинувачувати себе чи ні», хоча й так очевидно, винуватив себе Френсіс чи не винуватив.
— Здається, на якусь мить я втратив здоровий глузд, — нарешті вимовив послушник.
Черокі відкрив рота, певно, збираючись обговорити це питання, але потім передумав:
— Зрозуміло. Що ще?
— Думки про зажерливість.
Священик зітхнув.
— Мені здавалося, це ми вже обговорили. Чи ти маєш на увазі якийсь інший момент?
— Учора. Мені трапилася ящірка, отче. Вся в жовто-блакитну смужку і з такими соковитими стегенцями завтовшки як палець, ще й пухкими. І я все думав, що смакуватиме вона, як курятина, засмажена до коричневого і хрустка зовні...
— Зрозуміло, — перебив священик. Його немолодим лицем майнула ледь помітна тінь відрази. Зрештою, юнак забагато часу проводив на сонці. — Ти насолоджувався цими думками? Не намагався позбутися спокуси?
Френсіс почервонів:
— Я... я намагався її вхопити. Але вона втекла.
— Тож це була не лише думка, але й дія. Це був єдиний раз?
— Ну, так, тільки раз.
— Отже, у думках і діях ти прагнув з’їсти м’ясо під час Великого посту. Будь ласка, зараз говори якомога конкретніше. Я гадав, ти добре розібрався зі своєю совістю. Іще щось?
— Багато чого.
Черокі здригнувся. Йому ще належало відвідати кількох відлюдників; він довго їхав по спеці, й коліна в нього нили.
— Будь ласка, викладай все чимшвидше, — пробурмотів він.
— Скверна, одного разу.
— У думках, на словах, чи в діях?
— Ну, цей суккуб, вона...
— Суккуб? А, вночі. Ти спав?
— Так, але...
— Тоді чому сповідаєшся в цьому?
— Через те, що було після.
— А що було після? Це було вже після пробудження?
— Так. Я й далі думав про неї. Продовжував уявляти раз за разом.
— Зрозуміло, хтиві думки, очевидно, вони приносили задоволення. Ти шкодуєш про це? Що ще?
Усю цю тривіальність священик чув безкінечно то від одного послушника, то від іншого, то від одного новіція, то від іншого. На думку Черокі, найменше, чим би йому міг зарадити брат Френсіс, — це викласти всі самозвинувачення у чіткій і структурованій формі, як «раз-два-три», без підказок і намацувань. Френсісу ж нелегко вдавалося формулювати, про що він хотів говорити. Панотець чекав.
— Здається, я знайшов своє покликання, але... — новіцій облизнув губи і вп’ялився у комашку на камені.
— Он як? — байдужим голосом відказав Черокі.
— Гадаю, так... Та чи вважатиметься гріхом, отче, що спочатку до написаного я поставився зневажливо?
Священик кліпнув. Написаного? Покликання? Що це за питання... Він кілька секунд розглядав серйозне обличчя послушника, а тоді насупився.
— Ви з братом Альфредом обмінювалися записками? — поцікавився він суворо.
— О, ні, отче!
— То хто ж і що писав?
— Преподобний Лейбовіц.
Черокі задумався. Хіба є в архівах древніх документів абатства манускрипт руки самого засновника Ордену? Оригінал? Трохи поміркувавши, він утвердився у думці: так, лишилося кілька уривків, які з усією обережністю зберігалися під замком.
— Ти говориш про щось, що сталося в абатстві? До того, як ти прийшов сюди?
— Ні, отче. Це відбулося он там, — він махнув головою вліво, — за три купи звідси, біля високого кактуса.
— І це вплинуло на твоє покликання, кажеш?
— Ну, так, але...
— Ти ж, очевидно, НЕ НАМАГАЄШСЯ зараз мені сказати, ніби отримав від преподобного Лейбовіца, мертвого уже шістсот років, письмове запрошення виголосити врочисту клятву? — відрізав Черокі. — І ти, крім усього, знехтував його листом? Пробач, але саме таке в мене складається враження.
— Ну, десь так і є, отче.
Черокі пхикнув. Передбачаючи подальшу реакцію, брат Френсіс видобув шматок паперу із рукава і простягнув священикові. Від давності документ кришився та вкрився плямами. Чорнило вицвіло.
— «Фунт пастроми, — зачитав Черокі, пропускаючи якісь незнайомі слова, — банка квашеної капусти, шість булок: скупитися додому для Емми». — Він кілька секунд не зводив погляду із новіція. — І хто це написав?
Френсіс відповів.
Священик знову замислився.
— Ти не можеш нормально сповідатися у такому стані. А я не можу відпускати тобі гріхи, коли ти не в здоровому глузді.
Побачивши, як Френсіс похнюпився, священик підбадьорливо поплескав його по плечу:
— Не переймайся, сину, ми ще раз про все поговоримо, коли тобі стане краще. Тоді я послухаю твою сповідь. Ну, а наразі... — він нервово поглянув на посудину із вином для причастя, — ти маєш зібратися й негайно повертатися до абатства.
— Але, отче, я...
— Я наказую тобі, — сухо вів Черокі, — негайно повертатися до абатства.
— Так, отче.
— Я не відпускатиму зараз твої гріхи, але на знак каяття прочитаєш дві декади розарію[33]. Потрібне моє благословення?
Ковтаючи сльози, послушник кивнув. Священик благословив його, підвівся, став навколішки навпроти розп’яття, забрав золоту скриньку і почепив її на ланцюжок на шиї. Запхнувши свічку до кишені, склавши столик та пристебнувши його за сідлом, він врочисто махнув головою Френсісові, осідлав кобилу і подався завершувати об’їзд пустельників. Новіцій лишився ридати в розжареному піску.
Було би простіше відвести отця до підземелля, показати древню кімнату, коробку із усім вмістом та позначку, яку лишив на камені пілігрим. Та священик віз причастя, і послушник не міг просити його спуститися рачки до заваленого камінням підвалу чи ритися у вмісті старої бляшанки та вступати в археологічні дискусії. Френсіс це знав, йому й питати не треба. Візит Черокі — священний обов’язок, доки в медальйоні лишалася бодай одна гостія; хоча звільнивши його, він міг би погодитись і на неформальне слухання. Юнак не міг винуватити отця Черокі за висновок, нібито він з’їхав із глузду. Від спеки його справді трохи похитувало і трохи заплітався язик. Не раз новіції поверталися з відлюдного посту із затуманеним глуздом.
32
33