Кап....кап....кап....

— Так, так… і нікому це не було потрібно? Неприємно, егеж? Розумієш, яка фігня — але так чомусь завжди буває — той хто нам потрібен, від нас відвертається. Сувора правда життя, блін. Та все ж насамперед усього потрібно цінувати себе, і якось так, цінуючи себе, ми станемо потрібними комусь! Потрібно бути сильним, адже лише тоді ти зможеш допомогти іншому, бути корисним, потрібним. Бути тим, ким живуть, тим — ким марять.

А пригадай, невже у житті не було гарних моментів?! Нічого такого, що варте того, щоб думати про те, що цей світ не такий вже лайняний?! Навіть якщо такі миті проходять, то все ж лишаються малесенькі крихти тепла, що потроху заповнюють тебе. Спогади стираються, а ці часточки залишаються, наповнюючи змістом твоє існування. Так, жити потрібно хоча б лише для цього — для добра, яке ми робимо іншим. Для світла, яким ми осяюємо усю бридоту цього життя! …(десь на задньому фоні нашої розмови чую Люменів-

…И если ты вдруг начал что-то понимать
И от прозрений, захотелось заорать
Давай кричи, но тебя могут не понять
Никто из них не хочет ничего менять
Ты можешь помолчать, ты можешь петь,
Стоять или бежать, но все равно гореть.
Огромный синий кит порвать не может сеть.
Сдаваться или нет, но все равно гореть.
Мы можем помолчать, Мы можем петь,
Стоять или бежать, но все равно гореть.
Гори но не сжигай, иначе скучно жить
Гори но не сжигай, гори… чтобы… светить!

…- блін не інакше як мій гість все-таки “доклав руку” до мого вінампу!!!) А він усе продовжував:

— Світла, яке буде гріти й нас теж. Розумієш?! Добро, яке робимо просто так, без очікування на винагороду, робить нас світлішими…

Його слова, вкупі із музичними “хвильками”, переплітаючись, змішуючись, мене підхоплювали та несли з собою десь далеко-далеко. Очі вже давно стулялись, а голос його стихав…Сашко Положик з Тартака успішно йому допомагав мене віднести цими хвилями кудись туди де світло, де приємне тепло огортає мене усього:

— Кволий промінь сонця пробився крізь хмари —
Одразу люди одягли окуляри.
І це сонце не сліпить, просто кожен хоче
Заховати душу, заховати очі.
Відгородитись високим парканом —
Його не перескочиш, не проб’єш тараном.
Кожен має проблеми, кожен має турботи,
Між людьми загорожі з колючого дроту.
Незнайомець не скаже доброго слова,
Знайомий зустріне — порожня розмова.
Посміхнутися важко, співчуття неможливе…
Ось людина нещасна, де ж людина щаслива?
В небі раптом яскраво заграє веселка!
Вхопи краплю щастя — сховай у пуделко.
Не давай цьому щастю на місці сидіти —
Відпускай на волю, хай гуляє по світу!
Коли часом здається, що ти зайва людина
І що власне життя для життя не причина,
Коли думаєш знову, що існуєш даремно,
Ти подумай про тих, кому завжди темно!
Можеш чути радість пташиного співу,
Перекати грому, шелестіння зливи!
Твоя біда — не біда, твоє лихо — не лихо,
Ти подумай про тих, кому завжди тихо!
Ми живемо у колі вузьких інтересів —
Побутових умов, механічних процесів.
Сонце марно дарує нам позитивні фотони —
В нас крутіші мобільні, в нас модніші рінґтони!
Застрибнути на пік матеріального статку,
Від проблем заховатись, наче равлик у хатку.
Не почув, не побачив і сказати не може,
Це для нього чуже, а це на нього не схоже.
Телевізор, диван, пиво, футбол…
Тупий серіал, примітивний прикол…
Книга — просто додаток до шкільної програми,
А все, що потрібно, нам розкаже реклама!
Та кожен, хто вірить, почувається в силі
Так змітити життя, щоб радіти щохвилі!
Щоб ця радість росла в геометричній прогресії,
Щоб звільнити цей світ від журби та депресій!
Коли часом здається, що ти зайва людина
І що власне життя для життя не причина,
Коли думаєш знову, що існуєш даремно,
Ти подумай про тих, кому завжди темно!
Можеш чути радість пташиного співу,
Перекати грому, шелестіння зливи!
Твоя біда — не біда, твоє лихо — не лихо,
Ти подумай про тих, кому завжди тихо!

…розплющивши очі, озирнувся навколо — нібито усе як завжди (закралася думка — а чи було щось взагалі, чи це все так, перевтома…). Вода вже ставала прохолоднішою, ще раз хлюпнув собі в обличчя води та рішуче підвівся.

Як-не-будь обтершись — з дитинства не любив насухо витиратись, як був, голий, встав до дзеркала обличчям. Втомлено (але втома ця була не такою як раніше, вона була якоюсь спокійною, наче прозорішою якоюсь, чи що) провожу долонею по обличчю, масуючи лоба, брови…щось змінилось. Час?… Думки?…Або я змінився?!

…Сам не знаю, чи став я новою людиною, скоріш — думки у мене стали новими, більш прозорими.

Потираючи щоки та підборіддя, в’яло мусую думку про гоління, придивляюсь до свого відображення у дзеркалі, зауважую, що моя неголеність не така вже й велика. А…до біса, пізніше. Не хочу зараз брати до рук навіть безпечного свого жілєтта …темні кола під очима…..очі….це ж очі мого гостя!!! Блін…або у нього мої очі. Не дивлячись, що було ще все-таки жарко, мене трохи охолодили своїми крижаними лапками ті мурахи, які побігли мені по спині. Та десь над сідницями ті мурахи перевзули свої ті крижані мешти, змінивши їх на розпечені. Та це тривало недовго.

Врешті-решт на душі вже було легко та спокійно, тому мурахи пішли своєю дорогою, а я не став їм заважати. Замотавшись у свій улюблений, але наразі єдиний великий банний рушник, вийшов з ванної. Захотілось чаю, просто чаю, смачного, з присмаком ягід, ну та ще може покурити. Зайшовши до кухні, ввімкнув чайника. Сипнувши до кружки духмяної заварки (блін, щось дійсно останнім часом сильно присів на цей фруктовий чай), вирішив трохи змінити музичний репертуар.

Привівши ноут до життя порухом пальця по тачпаді, я звернув увагу на жовті прямокутнички аськових повідомлень (…я і забув, що налаштована аська в мене на автоматичне завантаження разом з віндовсом та чомусь її не вимкнув). Як же мене задовбали ці спамові листи-ну типу: прівет, узнал мєня? нажмі ссилку і будєт тєбє счастьє…ну в такому все дусі…Клацнув, щоб відкрити цю, вже очікувану мною херню, здригнувся, і тупо дивився на монітор, ці слова жалили, проникали через очі та впиналися просто у серце:

— ТИ ДЕ? НУ КУДИ ТИ ПРОПАВ???:(

Від кого це, я вже не розібрав — очі затуманились, літери розпливлись, кап, кап, кап…

2010 осінь.