– повернув те добро він митрополитові Платонові.
– Я не боюся ніяких погроз.
Владика Олексій Дородницин так і не поїхав в Москву.
Кілька гострих розмов було в отця Павла з митрополитом
Платоном. На засіданні Всеукраїнської православної
церковної ради йшла якраз мова про склад майбутнього
Собору.
– Нам обов’язково потрібно запросити на Собор
представників від Грузинської і Румунської православних
церков, – доповідав отець Павло.
– Від якої Грузинської?! – витріщився московський
митрополит, то ж бо він був недавно екзархом Грузії і
27
саме його попросили чемно їхати собі додому; митрополит
гарячкував помітно і не зважив на правила доброго
тону не перебивати промовця.
На мить у залі серед делегатів ради запала тиша, одні
затамували подих в очікуванні, чи знайде достойну відповідь
отець Павло безцеремонному і нарваному гостеві,
іншим забило дух від обурення – московський патріархат
не визнає відновлення автокефалії Грузинської
церкви, а Київ у такий спосіб оприлюднить думку про
чинність рішень Мцхетського Собору. Саме на ньому 12
березня 1917 року після більш ніж столітнього поневолення
духовенство Грузії ухвалило відновити свою непідлеглість
Москві. Після завоювання Росією Південної
Бессарабії та Молдови Румунська церква теж втратила
незалежність і мали пройти ще довгі й бурхливі роки,
доки буде вона піднесена до рангу Патріархії.
– Нагадаю вам, що є на Божому світі церкви – Грузинська,
Румунська, Московська… Можу далі перераховувати,
– обернувся до митрополита отець Павло і смішки-
пересмішки залешестіли залом.
Той шелест митрополитові Платону схожий був на
шелестіння сторінок сьогоднішньої вранішньої київської
преси, де читачі обурювалися, що розкомандувався тут
заїжджий митрополит, як єфрейтор на плацу перед новобранцями:
«Направо! Наліво! Шикуйсь!» Зрештою
навіть влада, яка довго і байдуже, так собі, крізь пальці
дивилася на церковні справи, і та не витримала. Одного
ранку принесли митрополитові казенний пакет з урядовими
сургучевими печатями.
Повагом, як і все, що робив Платон стосовно своєї
парсуни, розрізав він той конверт. А під державним
українським гербом був короткий, але вельми несподіваний
для нього лист.
Іван КОРСАК28
«Високопреосвященному Платону. Київ. Лавра.
До Генерального Секретарства Внутрiшнiх Справ
надходять як од церковних, так i вiд громадських кол
вiдомостi, що дiяльнiсть Ваша в характерi посла Московського
Патрiарха спричиняє всiлякі непорозумiння,
якi можуть вiдбитись шкiдливими наслiдками на громадському
життi України. Генеральне секретарство
Внутрiшнiх Справ, яко влада керуюча внутрiшнiм
життям Української Народньої Республiки, стоїть на
сьому, що дiяльнiсть i окремих особ, i цiлих iнституцiй
на територiї України пiдлягає без винятку державнiй
зверхности України. З огляду на се Секретарство Внутрiшнiх
Справ примушено звернутися до Вас з проханням
мати на увазi, щоб виконуване Вами коло обов’язкiв посла
Московського Патрiарха не порушувало нормального
ходу державного життя на терiторiї Української
Народньої Республiки.
За Генерального Секретаря 30 Грудня 1917 р. № Внутрiшнiх
Справ Товариш Генерального секретаря Абрамович.
Виконуючий Обов’язки> Директора Справ Конфесiйних
(підп.)»
Заходило на велике, рокове свято. У надвечір’я Богоявлення,
сподіваючись на християнську розмову, що в
такий вечір душі людські очищаються, як від прилиплого
намулу, від мирської суєти і шарпанини, пішов
отець Павло Пащевський до митрополита Платона на
чергові переговори. Отцеві Павлові, як по щирості, не
хотілося навіть бачити цього чоловіка, що гороїжився,
мов накислий на дощі горобець у пізньоосінню негоду,
вдаючи з себе куди поважнішого птаха, але справа має
бути важливішою власної нехоті.
– Нашу церковну раду турбують розмови про
можливу заборону в священослужінні архієпископові
29
Олексію, – добирав обачно слова отець Пащевський, аби