перейняв назад аркуша. – Але у видавничій справі
в таборах, я гадаю, також неміряний обшир роботи.
– А ще душпастирські курси, і то невідкладно відкрити
маємо, – виклав першу з думок, з якими прийшов
до міністра отець Пащевський.
– Допомога дітям українських біженців, – додав своє
професор.
– Висвята нових священиків…
Вони впівголоса викладали свої думки, мовби аркуш
на стіл клали поверх аркуша, тих аркушів на тісному й
без того столі була ціла стопа, але й ще не кінець.
– Сповіщати про наше церковне життя в Україну та
за кордон, інші держави.
– Зав’язати зносини зі Вселенським Патріархом.
– Звернутися до провідництва українських православних
приходів у Канаді й Америці з настійним закликом
порятувати тут українських дітей…
Лягали на стіл думки-аркуші, які видавались Пащевському
чомусь жовтими, бо стільки на них гіркого
писано… Щоправда, їх не кидали з безтурботною легкістю,
кому і яка цікавіша спаде, бо обоє цілком собі звіт
давали: ні на кого сподіватися, самим те і робити.
І робилося. Одна за одною виходять книжки Івана
Огієнка: «Українська вимова богослужбового тексту. Правила
і зразки вимови», «Український православний молитовник
», «Як Москва взяла під свою владу Церкву Українську
», «Світовий рух за утворення живої національної
Іван КОРСАК42
церкви», «Українська Пересопницька Євангелія 1556 р».
До цієї серії долучилися й інші знані автори. Професор
В. Біднов видає «Українську справу на Вкраїні», І. Пеленський
– «Український церковний стиль», книги йдуть
на Холмщину, Волинь, Галичину, через священиків потрапляють
в табори інтернованих вояків УНР в Румунії,
Чехії, інших держав. Частенько доводиться Іванові Огієнку
бути за автора, редактора, коректора, ще й наглянути
оком, чи втрапляють ті книги за своїм призначенням.
І адреса видавництва вказувалася точна: Тарнів, готель
«Брістоль» кімната № 6…
Свої клопоти отця Павла чекали вже за порогом,
клопоти заради тої землі, чий подих з того боку вітер
хіба принесе, тої землі, про яку говорив Олександр Іноземцев,
землі, де в дитинстві досвітком пролопотіти так
радо босоніж до ставка, аж виляскуватимуть по стежці
підошви, де пахне, як ніколи не здатен вже пахнути перший
огірок, зірваний власноруч на грядці, а рання черешня
розтане в роті швидше за найсолодшого цукерка;
заради тої землі, яка далеко, та люди її, його побратими,
тут – за колючим дротом, виснажені й бліді, бо рум’янець
на щоках хіба засвітиться з туберкульозу, нажитого
на фронтах і вже в таборах; і він, отець Павло, на ці клопоти
присуджений без права на апеляцію.
6
Повільно, з трудом читав свій указ єпископ Діонисій,
сапаючи та на хвильку змовкаючи час від часу, мов спинявся
в далекій дорозі на перепочинок, – давня хвороба
допікала владиці. А як дочитав той указ єпископ про
призначення архімандрита Смарагда ректором Холмської
семінарії з тимчасовим перебуванням у Кременці,
43
то подякував отець Смарагд так сухо, що присутні мимоволі
аж перезирнулися.
– Я й до цього виконував ректорські обов’язки, – завершив
десь з докором у голосі Смарагд, мовбито саме
владика Діонисій був винуватцем у тому.
Скалку під ніготь архімандриту, власне, загнали ще
раніше в Москві, біль від тої скалки ніяк не хотів минати.
Вернулися, думав отець, нарешті по розум, але час через
те він згаяв, мав би досі сягнути вищого. Смарагд був
певен, що вартує того, попри образу, ніде й ніколи він
навіть на мить не похитнувся, і крок не ступив від зазначеного
московським синодом. Він ніколи не вчинить так,
як може вчинити, скажімо, єпископ Черкаський Назарій
– обертатися в той бік, звідки вітер віє, і пильно роззиратися,
з якого боку насуплюються чорні хмари. Смарагд
зневажав Назарія за той вчинок і виявлену, хай навіть
мимовільно, слабкість духу.
…Весь майдан перед собором Святої Софії виповнили
кияни і гості того пам’ятного дня, 10 липня 1919
року, урочисті дзвони пливли понад головами тисяч людей