і знімалися лунко в святочне небо, правилася панахида.
Українська столиця у літі дев’ятнадцятого лишалася
ще островом спокою і тихого благополуччя, бо Росія вже
палала від краю до краю, рвали, топтали і шматували її
самі росіяни, тож чимало прийшло на майдан також втікачів
з північних країв, рятуючись від більшовицького
жаху. Вперше за два з лишком століття правилася панахида
по Іванові Мазепі. Правив єпископ Черкаський Назарій,
котрий після від’їзду митрополита Антонія керував
Київською єпархією Російської православної церкви.
– Зі святими упокій… – линула молитва за українського
гетьмана, що стільки церков збудував на цій
землі і так багато зробив для Христової справи, вічную
Іван КОРСАК44
пам’ять хор виконував з таким почуттям, що не літня
спека, а зимні протяги холодили душі.
У проповідях наступних єпископ Назарій обіцявся
прилюдно, що й надалі не чинитиме опору українському
церковно-визвольному рухові. Та коли загули вже недалеко
від Києва гармати російського генерала Бредова,
зламав своє слово владика і видав наказ про заборону
українському духовенству відправляти Божу службу
рідною для цієї землі мовою.
Ні, він, архімандрит Смарагд, так ніколи не діятиме,
і рано чи пізно його оцінити мають належно.
Шкода, звісно, що через прикрий випадок тоді на вокзалі
йому не судилося своєчасно прорватися в Харків,
прибути на обіцяну через третіх осіб єпископську хіротонію.
Тим часом лихі люди, жадібно посміхаючись,
той вогонь, що випалював на корені все живе на російській
землі, перекинули тепер на землі цього за
предковічною натурою мирного краю. Західні області
відійшли до Польщі, на решті України запанували
більшовики, межі єпархій змістилися. Після Ризької
угоди Кременець опинився на польській уже території,
варшавський уряд видав декрет про управління православними
церквами у краї єпископу Діонисію.
Ректор Холмської семінарії раптом не визнає зверхності
того, хто призначав його на цю посаду, пише довгого
і багатозначного листа керуючому єпархією на підрадянській
Волині єпископові Фадею. То, на розсуд архімандрита,
куди правильніший владика, він з владою
УНР відмовився навідріз навіть спілкуватися українською
мовою.
Преосвященний Фадей був справді людиною рішучою
і тямковитою, і, не гаючись, 15/28 лютого
45
подає синоду єпископів всієї України кандидатуру
Смарагда на нововідкриту кафедру єпископа Дубенського.
А Москвою, уже радянською, нещодавно Дубно
було віддано Польщі, то юрисдикція іншої тепер держави,
словом, на тобі, Боже, що мені негоже…
– Призначення Смарагда Фадеєм, – писатиме І. Огієнко
професорові В. Біднову, – зроблене з однією метою
– накапостити нашому єпископові.
У Польщі церкву від держави не відділяли і тутешні
урядовці пам’ятали ще русифікаторські діяння архімандрита
Смарагда в попередні часи, то ж утвердження знову
йому, у черговий раз, аж ніяк не світило…
Отцеві Смарагдові тоді приснився сон. Начебто їде
він, вдягнутий в гарне і яскраве єпископське облачення,
на вельми розкішній колісниці, їде по кам’янистій незнайомій
дорозі, і спиняється врешті під величною аркою.
Під нею вже чекає його монах, схожий на пам’ятного
йому по зустрічах в Києві та Камянці-Подільському
отця Пащевського, і тримає в руці предмет, що нагадує
чашу для причастя. Смарагд має підійти і висповідатися
та причаститися, але ледве ступив він крок від колісниці,
як де не взялися оси, цілісінький рій, нахабний і
вельми злостивий, той рій крутився, вертівся і загрозливо
дзижчав навколо голови, тож Смарагд мимовільно
махав руками, відбиваючись від безцеремонних і небезпечних
комах – він так розмахував, аж різкий біль
замість оси вжалив у руку.
Смарагд раптово прокинувся – рука справді боліла,
бо розмахуючи нею уві сні, вдарився таки добряче
о бильце ліжка. Архіманрит ніколи не був забобонним,
тлумачення снів вважав заняттям на межі гріха, але цього