в нього, тільки в очі не здатні були подивитися,
зустрітися з поглядом спокійним і умиротвореним, хіба
трішки сумним і докірливим…
Іван КОРСАК104
18
Можна пустити кулю в того, хто несе Слово Боже, та
не під силу нікому спинити Слово, навіть тим, у шкірянках,
що арештовували просто в Святій Софії, що наводили
приціл на митрополита Липківського. Слово рідною
мовою, якого так бракувало тут, під займанщиною польською,
потребувало ще немало перекладацького труду.
І отець Пащевський, не полишаючи викладання та служіння
в Хрестовоздвиженському храмі, підключається
до перекладів богослужбової літератури.
Ще раніше від Діонисія, тоді єпископа Кременецького,
виклопотано благословення на вжиток в церквах
українською мовою «Святої Великодньої Відправи»,
«Святої Відправи на Зелені Свята», «Святої Відправи
Вечірньої і Ранньої», «Служби св. Івана Золотоустого».
Згодом справу перекладу переймає Комісія при Синоді
Православної церкви в Польщі.
– Хоча українську мову я знаю лише теоретично,
– казав, не кривлячи душею, на першій сесії тої
Комісії митрополит Діонисій, – як архіпастир відчуваю
свій обов’язок взяти справу перекладу Святого
Письма та богослужбових книг на українську мову
під свою опіку.
Утворили також дві підкомісії, Кременецьку і Луцьку,
отець Пащевський в Луцьку ввійшов, очолив її єпископ
Полікарп. Разом з протоієреєм Н. Абрамовичем,
директором Луцької української гімназії Б. Білецьким,
професором І. Власовським, професором В. Федоренком,
професором Є. Богуславським, секретарем комісії
М. Тиравським, В. Сочинським, М. Тележинським отець
Павло за сім років бере участь в семидесяти двох засіданнях
комісії. Кожен перекладений текст уважно заслуховувався
та редагувався, а тоді у прийнятій підкомісією
105
редакції надсилався для видання Комісії при Українському
науковому інституті у Варшаві.
Але перекласти і навіть видати перекладене, – то
лиш частинка куди значиміших клопотів з оборони
прав та інтересів православного населення. Жодною
нагодою з цього гріх гребувати. Тож як прибув у
Луцьк міністр ісповідань та освіти польського уряду
Войцех Свєнтославський, зустрілася з ним поважна
делегація. Їх на зустріч пішло осіб тридцять від різних
українських громадських організацій, взяли участь
воєвода Волині Г. Юзефський, посли сейму С. Тимошенко,
С. Скрипник, а слово від делегації доручили виголосити
отцю Пащевському.
– Доречно мені нагадати, – говорив отець Павло,
– слова великого українця Тараса Шевченка, звернені до
польського друга Броніслава Залєського.
Подай же руку козакові,
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай.
Отець Павло не відхиляв надії, що цей міністр його
зрозуміє, невже він, вихованець Київської політехніки,
яка поклала йому початки шляху у велику науку і державне
становище, невже зовсім забув він свою молодість
і всіх тих, хто виводив його в люди?
– Заклик Шевченка, – говорив отець Павло, – таки
почули у наші часи, коли перший маршал Польщі Йосип
Пілсудський подав руку вождеві українського народу
Симонові Петлюрі, і ми разом пішли визволяти Київ.
То було немале зібрання, від позиції міністра ісповідань
та освіти чимало залежало в долі тих мільйонів
українців, що несповідимими шляхами історії опинилися
зараз під польським урядуванням. І Пащевський
повинен нагадати не тільки про спільні шляхи, якими
Іван КОРСАК106
йшли за польську і українську свободу, а й теперішні
болі та кривди. В незрушній тиші лунали слова отця
Павла:
– Виховання й освіта широких мас української людності
перебуває в катастрофічному стані. Рівень навчання
в початкових школах украй низький, а ігнорування
української мови в тих школах, призначення на вчительство
осіб, які не знають її, відсутність міністерського
плану у цій царині, веде до того, що по двох-трьох роках
після школи учень знову стає неписьменним.