Отець Пащевський перевів подих, бо йому багато
ще треба сказати про кривди людські, і нехай хмурніє
обличчя пана міністра – у його словах і краплини не буде
олжі.
– Українські гімназії в Луцьку, Рівному, Кременці перебувають
в невідповідних приміщеннях, тісних і зовсім
негодящих для шкільної потреби. Будівлю української
гімназії в Рівному відбирають для інших цілей, попри
численні просьби і домагання православного населення
у Кременці ліквідовується духовна школа. Навмисне нехтують
українську інтелігенцію при прийомі на роботу в
місцеві самоврядні інституції, особливо у ґмінні управи.
Далеко не все й не зі всім, думав Пащевский, пильно
слідкуючи за обличчям Свєнтославського, сприйме та
згодиться міністр, і не в усьому помочі від нього виглядати.
Знайомий урядовець у приватній розмові отцеві
Павлові якось відказав без викрутас: «Ми до вас прислухатимемося
в усьому, окрім того, що заважає польській
культурній агресії». Але ж є питання не тільки власне
українські, в однаковій мірі стосуються вони і польської
сторони:
– Нема розуміння в державних чинників у позашкільній
освіті. Москва ж постійно має Волинь на оці
107
і засипає її нелегальною літературою. Київська та інші
радіостанції передають хороші українські програми, хитро
ведучи при цьому свою комуністичну пропаганду.
Волинь власну радіостанцію, як обіцяють, отримає хіба
колись, а Варшавське та Львівське радіо геть занедбали
культурні потреби суспільства українського.
І отець Пащевський вручив міністрові два меморандуми,
один в справах загальноцерковних, а другий щодо
примусового навернення тутешнього люду у католицтво.
Якусь мить помовчав міністр, тримаючи в руках обидва
документи, наче визначав і не міг визначити їх істинну
вагу, а тоді відказав, затинаючись, чи з нерішучості, бо
й сам ще не виробив думки, чи з обережності.
– Правничі документи щодо стану православної
церкви на викінченні і небавом вступлять в унормування.
Про решту порушеного сьогодні та в цих меморандумах
можна буде судити опісля вивчення.
У вузькому колі по зустрічі перекинулися думками.
– Бодай половина вимог здійсниться, і те буде успіхом,
– міркував посол Сергій Тимошенко, за плечима
якого поважний досвід ще дореволюційного громадівця,
міністра шляхів в уряді УНР і професорування в Подєбрадській
академії.
– Не поступатися ні на мачину, ані на йоту, – затявся
літ на сімнадцять молодший Степан Скрипник, шлях
якого проліг від старшини армії УНР до польського парламенту
і йтиме далі аж до ймення першого Патріарха
Української автокефальної церкви.
Пащевський не сказав нічого, тільки подумав, що в
непевний цей час відгадати прийдешнє таке ж вдячне заняття,
як видивитися від Хрестовоздвиженської церкви
другий берег Стиру в грибну пору, туманного осіннього
досвітку. Але ніхто не сидітиме склавши руки…
Іван КОРСАК108
19
Східцями митрополичої резиденції на вулиці Зигмунтовській
у Варшаві отець Смарагд піднімався рівно
о дев’ятій, ледве годинникова стрілка, здригнувшись, зіскочила
з тої цифри. У приймальній секретар Шатєхін,
глипнувши на Смарагда, сперш знітився і сторопів, бо
знав непрості стосунки митрополита з несподіваним
відвідувачем, але взяв себе таки в руки, зігнав поспіхом
і немалим зусиллям оте раптове оторопіння, як школяр
спішно стирає з дошки в перерві щось непристойне, ледве
передчасно поріг класу переступив учитель.
– Я на прийом до митрополита, – кинув без передмов
Смарагд, не звівши очей на Шатєхіна.
Секретар, знову врівноважений і підкреслено сухуватий,
на лиці якого й сліду не лишилося від непристойної
для чужих очей недавньої розгубленості, зашелестів
сторінками записника.
– День ще вчора щільно розписаний, – відклав убік
секретар зошита. – Але я доповім про вас, пане Латишенков.
Він не знайшов у собі сили сказати «отче Смарагд»
забороненому в священослужінні і лише краєм ока помітив,
як смикнулося, наче від струму, обличчя архімандрита.