заволоділа ним і водила та цілила його рукою, був момент,
коли він зробив понад силу спробу спинитися; та
де там, стороння сила, з’ясувалося, куди дужча, і далі револьвер
викашлював кулю за кулею, і рвало від пострілів
руку вгору, якусь не його, тої іншої сили. Смарагд не чув,
не відчував густого запаху порохового диму у приміщенні,
та й сам митрополит бачився йому, мов крізь віконне скло
в час шквальної зливи, а як врешті кілька разів нервово
смикнув курка і пострілу не відбулося, то на мить спам’ятався
– злива по той бік вікна наче вщухла, митрополит,
відкинутий на спинку крісла, дивився незмигним довічно
поглядом мимо нього, а документи на столі перед ним залиті
чимось червоним, на білосніжному папері неймовірно
яскравим, пекучим око.
Вихором вирвася Смарагд у приймальню.
– Где Дионисий?
Той же вихор підхопив і поніс Смарагда в нижні покої,
та марне там крутив ним, бо владика немов розтанув
в повітрі, врешті знову влетів архімандрит у приймальню
і стачило його лише на кілька слів:
– Я убил митрополита.
Він опустився на стілець, чи швидше впав у нього, бо
тої сили, що на денці ще недавно лишалося, не було вже
й краплі.
– Вызывайте полицию.
20
Як замела, закрутила хурделиця в новорічну ніч
тридцять дев’ятого, лиш болісно стогнало у димарях та
моторошно, заупокійно вило, так і весь рік кружеляло й
Іван КОРСАК112
мело. Тільки під займанщиною польською в краї інша віхола
витанцьовувати почала. Священика з села Козачки
на Кременеччині арештували нізащо і, немов злочинця,
шість кілометрів до буцегарні під багнетами везли, далі,
облишивши ніяковість і боязнь, взялися поліціянти навіть
за вельми знаних і шанованих краянами людей. Постукували
колеса під вагоном, обіцяючи нарешті перепочинок
у концтаборі Берези-Картузької невгамовновному
вічно Власовському, недавньому, до слова, парламентареві
польському, першому директорові української гімназії
в Луцьку. Приміряти судилося тюремні наручники
голові Товариства імені Петра Могили Ханенкові.
– Що діяти? – зависло на зборах Товариства в повітрі,
мов цигарковий дим у непровітреній кімнаті. – Будемо
без голови, чи, точніше, зовсім без Товариства? Чи
когось таки, мов на кару, будемо обирати?
– Отця Пащевського, – по довгій мовчанці пролунав
голос, нерішучий і вибачливий. – І то, звісно, як на те
буде згода…
Всі обернулися до отця Павла, вичікувально дивилися,
бо наручники для Ханенка, напевне, не останні в
поліціянтів, хурделиця ще местиме.
– Даю згоду, – якомога буденніше відказав Пащевський,
аби якось згладити той вибачливий і зніяковілий
тон.
Хурделиця справді крутила, але наручники отцю
Павлові не встигли приміряти. Вересневої ночі Пащевського
розбудив приглушений тупіт ніг – він підійшов
до вікна і легенько, хіба на чверть, його відхилив.
Польська армійська колона мовчки пересувалася
безлюдною вулицею, йшли без вогнів, тільки чулося інколи
командирське:
– Увага, увага, хлопаки…
113
А вдень у місто ввійшли радянські війська – тепер вже
не безкоштовна туристична подорож в арештантському
вагоні в Березу-Картузьку, куди гірша й грізніша загроза
нависла над сім’єю отця Павла і ним самим. То ж поки
не стямилася нова влада, поки Москва з Берліном обмінювалися
людьми, Пащевський викопав десь в архіві, що
одна з його бабусь мала німецьке коріння, – і він з-під радянської
опіки вивозить рідних та виїжджає сам під опіку
німецьку. Не помилився отець, бо страхітлива віхола
вщухала відтоді хіба лиш на короткий перепочинок, війна
світова, мов верхова пожежа в пересушеному лісі, мчала
землею. То вже потім переказуватимуть, скільки учнів
його з української гімназії і скільки знайомих душпастирів
зустрінуть останню свою хвилину в підвалах і на подвір’
ї червневого дня сорок першого в луцькій тюрмі.
Навіть тих, хто покорився, не вельми гладили по голівці.
А кого вже гладили, то й інших відрадять такої ласки