по жнивах добрі господарі у просторій клуні у лад снопи
молотять, – удар ціпом, і знову удар, точно лягає ціп і безпомильно,
тільки зерно жменями в боки летить.
– Ви наполягаєте, що обвинувачений скоїв убивство
інтуїтивно, – перепитував дещо насторожено суддя адвоката.
– Але ж свідок, випадкова попутниця, стверджує,
що Латишенков дорогою до митрополита похвалявся
перед нею револьвером і казав, що свої рахунки він сьогодні
напевне зведе.
– У злочині, коли пильно на справу глянути, – видавалося,
адвокат знав наперед, що зараз спитають, то
ж відповідати почав одразу по останньому суддівському
слові, – проглядаються не особисті мотиви, то біль за
святе, аби не дрібнилася та не нищилась церква.
Свідок, чоловік інтелігентний і ще молодий, але вже
починав сивіти, тільки якось сивіло його густе і чорняве
волосся пасмами, мов те пасмо окремо кожне відбілювали,
хвилювався і поправляв час від часу пенсне.
– Отець Смарагд йшов із відкритим серцем, відкритою
і щирою душею до митрополита, який так і не зважив
на доводи архімандрита.
Смарагд смикнувся було на стільці, всміхнувся криво
та трохи іронічно, і не стримався досить чутно докинути:
– Я йшов не з відкритою душею, пане, а із зарядженим
револьвером.
119
Свідок затнувся від несподіваної невдячності, зім’яв
кілька наступних фраз, як можна зім’яти, передумавши,
написане на папері і викинути його в смітник, для годиться
мовив ще кілька слів, і, знічений та ображений,
похнюплено пішов на своє місце.
Що може значити, думав Пащевький, така бравада:
відчуття цілковитої безкарності, бо тішиться заступництвом
проросійських послів у сеймі, або знає про можливий
підкуп кимось суддів, або звичайнісінький відчай,
тільки показною хоробрістю прикритий для чужого ока,
чи то вдача у нього така? Отець Павло на якусь мить зустрівся
поглядом із Смарагдом.
Архімандрит, відчував отець Павло, упізнав його,
він задерев’янів весь ураз і щомоці затиснув губи, поправився
було на стільці, виструнчивши спину, мов на
вимогу невправного ще аматора фотографуватись зібрався;
погляди їхні, як на кладці двоє над прірвою, один
в одного вперлися і вже несила їм розминутись, бо надто
далеко внизу чорніє безодня, що лунко хіба інколи відізветься
віддаленим гулом від ненароком скинутого камінця;
може так і в житті, думав отець Павло, спокійно
витримуючи пекучий і ненависний зустрічний погляд,
їм у житті вельми затісно долею випало, не розминутися
і не розійтися – так і тут, хтось має першим не витримати
і відвести очі.
Але нікому не довелося відводити, бо поміж ними
раптом постав адвокат Врублевський, що потрушував у
повітрі жмутом паперів.
– Підсудний невипадково сьогодні назвався своїм
чернечим ім’ям, – переконував адвокат, і в усі боки махав
паперами, мов якоюсь грізною зброєю, чи не бомбою
всім присутнім погрожуючи. – Бо, за великим рахунком,
він навіть не був підлеглим покійного митрополита.
Іван КОРСАК120
Здивовано перезиралися судді: ті православні на
польських теренах так зуміли заплутати власні справи,
що й самі у підлеглості розібратися не здатні.
Паскудна таки робота адвокатська, думав Пащевський,
дивлячись на запального Врублевського, він же
грамотний чоловік, він прекрасно знає, що навіть убивця
ненароком, убивця через нещасний випадок, за церковними
правилами, визнається вже недостойним благодаті
священства, а хто вчинить убивство у сварці, за
Апостольським правилом шістдесят шостим, неминуче
позбавляється священицького сану – нащо ж клеїти з
себе наївного?
– За час, що збіг з дня убивства і до сьогодні, – несподівано
звернувся суддя до Смарагда, звернувся тоном,
немов особисто в чомусь гірко розчарувався і тепер
шкодує своєї помилки, – за той час ви тричі змінювали
власні свідчення. Адвокат он зараз говорить, що ви піклувалися
цілісністю церковною, що автокефалія дробить
церковне тіло, ви ж самі лише через вісім місяців слідства
згадали про автокефалію. І то в листі до міністра