Церкви на руки Блаженнiйшого Дионисiя, Нашого улюбленого
в Христi брата i спiвробiтника, Митрополита
Варшавського i всiєї Польщi, Голови Священного Синоду
Православної Автокефальної Церкви в Польщi.
Нехай на вiки змiцнить Господь Бог любов’ю i щедрiстю
Першого Великого i Начального Пастиря Господа
Нашого Христа Автокефальну Церкву сестринну в
Польщi так щасливо уряджену, нехай пiднесе i змiцнить
все в нiй на хвалу Його Іменi Святого, на користь його
пастви побожної, як i на радiсть всiх автокефальних сестринних
Православних Церков.
Року Божого 1924, мiсяця листопада 13-го дня.
Патрiярх Царгородський (--) Григорiй (затвердив)
Митрополит Кiзiку (--) Каллиник,
Митрополит Нiкеї (--) Базiльос,
Митрополит Хальседону (--) Юахим,
Митрополит Деркосн (--) Константинос,
Митрополит Бруску (--) Нiкомедос,
Іван КОРСАК126
Митрополит Принцiпу (--) Агатангелос,
Митрополит Неоцезарiї (--) Амброзiос,
Митрополит Сардики i Пiсидiї (--) Германос,
Митрополит Фiльндефiї (--) Фогiос,
Митрополит Сiлiбрiї (--) Євгенiос,
Митрополит Родополiсни (--) Кiрелла,
Митрополит Атеї (--) Томас.
(За згiднiсть французького перекладу з грецького оригiналу
перекладач (--) Константiнiдiс, Вселенський Патрiярх.
13 листопада 1924 р. Канцлер (--) Германос, митрополит
Сардики.
І кожною мовою, як історичний присуд, як відновлення
через товщу літ найвищої справедливості, звучать
слова Томоса:
«…розглядаючи рiвнож факт, з яким згiдна й iсторiя
(бо ж написано, що перше вiддiлення вiд Нашого Престолу
Київської Митрополiї й залежних вiд неї Православних
Митрополiй Литви та Польщi, а рiвнож прилучення їх
до Святої Московської Церкви наступило не за приписами
канонiчних правил, а також не дотримано всього
того, що було установленно вiдносно повної церковної
автономiї Київського митрополита, який носив титул
Екзарха Вселенського Престолу…»
Сердечно вітає усіх голова делегації від Румунської
церкви митрополит Нектарій, тексти Томоса розсилаються
в усі дипломатичні представництва, відбуваються
прийоми в Президента Польщі, Голови ради міністрів,
Міністра ісповідань Польщі, Міністра іноземних справ,
митрополита Діонисія.
За роки, в які отець Пащевський служив настоятелем
митрополичого собору святої Марії Магдалини, вже
під німецькою займанщиною, хмари над українським
127
духовенством ставали поступово густішими, наливалися
чорною силою. Недовго окупаційні німецькі власті
приглядалися, фотографували зібрання, підкреслювали
в текстах українських владик підозріле для них та ставили
на полях знаки запитань. Таки доклали вони руку,
аби не об’єдналися на окупованих землях автокефальна
і автономна православні гілки, мало того, подробили ще
на п’ять «автокефальних» і п’ять «автономних», за числом
гебітскомісаріатів – українська церковна єдність все
більше тривожила чужака.
Далі пішли виклики духовенства до зондерфірерів
і ляндвіртів з причіпками, допитами і допитуваннями.
Начальник політичного відділу генерал-комісаріату в
Луцьку Краузе з властивою ретельністю, навіть наче ненавмисне
повторюючись, вів допит: чому владика Полікарп
на штампі своїх документів слова «Адміністратор
церкви» залишає, а «на визволених землях» – викреслює?
Хіба не вважає владика нас визволителями? Небавом до
самого владики, розбивши в покоях вікна, вдираються
п’яні гестапівці – тут, мовляв, переховуються партизани.
Єпископа Мстислава, в миру Степана Скрипника,
сперш позбутися хотіли, виславши в Юзівку або Луганськ,
а як він не підкорився, то викликали в Рівне і заарештували.
В середині липня сорок третього гестапо масово арештовує
українську інтелігенцію, серед якої значна частина
духовних осіб.
До будинку отця Малюжинського гестапівське авто
під’їхало в надвечір’я.