Після цього була висвячена українська ієрархія й затверджені
головні – нові й необхідні – засади життя Української церкви.
Собор проголосив створення Української Автокефальної
Православної Церкви, наголосив на непідлеглості Церкви
керівництву інших церков і визнав примусовий перехід Київської
церкви під зверхність Московського патріархату 1686
року аморальним та антиканонічним актом.
У січні 1930 р. радянська влада примусила УАПЦ оголосити
про саморозпуск, десятки її священиків і тисячі вірних
загинули у в’язницях і концтаборах, а наступник Липківського,
митрополит Микола Борецький, збожеволів від тортур.
1934 року комуністи закрили Покровську церкву, а самого
Липківського виселили за місто. 22 жовтня 1937 року
Липківського вчергове заарештували. Старша дочка та двоє
синів Липківського теж були заарештовані й відправлені до
Сибіру. За рішенням так званої трійки НКВД – митрополита,
якому на той час було 73 роки, було розстріляно 27 листопада
1937 року.
ПІД ПРИЦІЛОМ
Відродження українського Православ’я у 1941–1942
роках
Протоієрей Микола Цап, канцлер, викладач Волинської
духовної семінарії, настоятель парафії Великомученика Юрія
Переможця в Луцьку
Долю Української Православної Церкви в часі Другої світової
війни доводиться розглядати в тісній залежності від ходу
воєнних подій і змін політичної влади на українських землях.
Початок війни гітлерівської Німеччини з СРСР загально серед
українців викликав велику радість у тому розумінні, що
з’являлась віра і надія на постання Української держави і своєї
Церкви.
Однак ці надії швидко розвіялися, коли слідом за армією
прийшла цивільна німецька влада і було створено перехідні
органи управління до перетворення українських земель
на німецьку колонію. В умовах відносної релігійної свободи,
яка була на початку німецької окупації, православні українці
Волині, Поділля й Полісся почали організовувати церковно
Іван КОРСАК166
релігійне життя. Найбільш авторитетним церковним ієрархом
був тоді архієпископ Олексій (Громадський), який після
страстотерпства від більшовиків мав стати на чолі Української
Церкви. Однак сподівання провідних українських православних
кіл, що їх очолить архієпископ Олексій, найстарший за
висвятою ієрарх на українських землях, і об’єднає в єдину
Українську Православну Церкву під керівництвом митрополита
Діонисія (Валединського) – предстоятеля Автокефальної
Православної Церкви в Польщі, не здійснилися.
18 серпня 1941 року в Почаївській лаврі таємно відбувся
обласний собор єпископів у складі голови собору архієпископа
Олексія, членів собору архієпископа Симона (Івановського)
і єпископа Пантелеймона (Рудика) та секретаря собору
єпископа Веніаміна (Новицького). Собор констатував:
оскільки всі архієреї Західної України підписалися свого
часу про підпорядкування Московській Патріархії, то окремі
владики і навіть собор єпископів області не можуть утворити
автокефалії самочинно. Тому до вирішення цієї справи
на Помісному Соборі УПЦ ця Церква повинна залишатися
підпорядкованою Московській Патріархії, але з правами
автономії, яку свого часу надала їй Російська Церква. Главою
Православної Церкви в Україні став архієпископ Олексій з
правами обласного митрополита й екзарха, скасувавши екзархат
митрополита Миколая (Ярушевича). Разом з іншими
єпископами він утворив Автономну Православну Церкву на
Україні.
З німецькою окупацією Волині влітку 1941 року владика
Полікарп (Сікорський) на підставі декрету митрополита
Діонисія від 2 серпня 1941 року стає правлячим єпископом
Луцької єпархії в сані архієпископа Луцького і Ковельського.
Тим же декретом Волинська єпархія, юрисдикцію якої перервано
більшовицькою окупацією, а відновив тепер митрополит
Діонисій, була поділена на дві: Луцьку і Крем’янецьку. Але
архієпископ Олексій, що мав очолити Крем’янецьку єпархію,
ще до одержання цього декрету скликав згаданий собор єпископів
у Почаєві і очолив Автономну Православну Церкву.