Мумі-троля, котрий стояв у воді і щосили тягнув щось та шарпав, Чмих побачив здалеку. То було щось дуже велике! «Шкода, що не я першим побачив! — похнюпився Чмих. — Що воно таке, цікаво?»
Урешті Мумі-тролеві таки пощастило виволокти свою знахідку на берег, і він покотив її поперед себе по піску.
Чмих, скільки міг, натягав шию, і врешті таки побачив улов Мумі-троля: буй! Великий барвистий буй!
— Йо-хо! — загукав Мумі-троль. — Що скажеш?
— Цілком незле, — відгукнувся Чмих, схиливши набік голову й критично оглядаючи знахідку. — А як тобі мій улов?
Чмих поскладав свої трофеї рядочком на піску.
— Корковий пояс знадобиться, але навіщо тобі щербатий черпак? — чудувався Мумі-троль.
— Придасться на господарстві… Тільки воду вичерпувати доведеться дуже швидко… Послухай-но, Мумі-тролю! Міняймося! Рогожку, черпака й черевика віддаю за оцього старого буя!
— Нізащо! — як відрізав Мумі-троль. — Можу хіба згодитися на обмін коркового пояса на загадковий талісман, якого принесло морем з далеких країв.
З тими словами Мумі-троль досягнув з кишені скляну кулю і потрусив нею перед очима Чмиха. Усередині кулі вихором закружляли сніжинки і за мить знову вляглися, вкривши крихітну хатинку з віконцями зі срібного паперу.
— О-о, — простогнав Чмих.
Нещадна внутрішня боротьба відбувалася у душі Чмиха, який понад усе цінував власність.
— Дивись! — дражнив його Мумі-троль, знову потрясаючи кулею зі снігом.
— Я не знаю… — Чмих був у відчаї. — Я й справді не знаю, чого мені хочеться більше — коркового пояса чи зимового талісмана! Моє серце розривається надвоє!
— На дану мить цей сніговий талісман єдиний в усьому світі! — переконував Мумі-троль.
— Але я не можу відмовитися від пояса! — скімлив Чмих. — Любий Мумі-тролю, може, хай куля належить нам обом!
— Гм, — хмикнув Мумі-троль.
— Я лише інколи потримаю її в руках, — умовляв Чмих. — Скажімо, щонеділі…
Мумі-троль на якусь хвилю замислився.
— Гаразд, — врешті погодився він. — Можеш брати кулю щонеділі й щосереди.
У той час далеко від усіх берегом походжав Нюхмумрик. Він брів понад самою водою, і, коли хвилі з шипінням намагалися облизати його черевики, зі сміхом відстрибував убік. Як вони сердилися!
Неподалік мису Нюхмумрик зустрів Тата Мумі-троля, котрий тягав з води дошки та колоди.
— Чудовий матеріал, еге ж? — Мумі-тато засапався від зусиль. — З цього я змайструю причал для «Пригоди»!
— Допомогти вам? — запитав Нюхмумрик.
— Ні-ні, що ти! — аж наче злякався Тато. — Я й сам впораюся! Пошукай собі щось інше!
Мотлох, що його вихлюпнуло на берег морем, — невеликі бочівки, уламок стільця, кошик без дна, прасувальна дошка — не цікавив Нюхмумрика, бо то були громіздкі, обтяжливі речі. Нюхмумрик прошкував, заклавши руки до кишень і насвистуючи собі під ніс, відстрибував перед хвилями, а тоді наступав на них, дражнячись. Отак забавляючись, мандрував він довгим безлюдним берегом.
Хропся нипала між скелями на краю мису. Свою обпалену гривку вона сховала під віночком з водяних лілій і зосереджено шукала чогось такого, що викликало б здивування та заздрощі у решти. А коли всі удосталь надивуються, Хропся подарує свою знахідку Мумі-тролеві (якщо це, звісно, не буде якась прикраса). Дряпатися між камінням було дуже важко, та й вітер раз у раз норовив здмухнути з неї вінок. Принаймні море трохи вгомонилося. Ще нещодавно сердите море змінило барву з темно-зеленої на спокійнішу, блакитну, а баранці на гребенях хвиль стали радше окрасою, а не ознакою гніву. Хропся зійшла на вузеньку смужку каменистого пляжу між прибоєм та скелями, однак нічого, окрім водоростей та кількох уламків дощок, там не знайшла. Зневірена, побрела далі уздовж мису.
«Як прикро, що іншим завжди щастить на якісь вчинки, а мені ні, — журно міркувала собі Хропся. — То вони стрибають по крижинах, то ставлять загати на струмках або ж ловлять Мурашиних Левів. Хотілось би зробити щось нечуване самотужки і здобути визнання Мумі-троля».
Важко зітхнувши, вона задивилася понад пустельним берегом. І враз спинилася, мов уражена громом, а серце застугоніло їй у груденятах. На самому краю мису… О ні, надто страшно! На самому краю мису хтось лежав у воді, б’ючись головою до прибережного каміння. Хтось неймовірно великий, удесятеро більший за маленьку Хропсю!
«Побіжу й погукаю всіх!» — спалахнула в її голівці перша думка, але Хропся навіть не зрушила з місця.