— Не хвилюйся, нині обов’язково щось відбудеться, — утішив її Хропусь. — Сідай на носі, менше заважатимеш!
— Я допоможу! — зарепетував Чмих, хапаючись за скриню зі снастями, щоб залізти до човна.
Човен загойдався, нахилився, скриня перекинулася і половина волосіні висипалася, зачепившись за кочети та якір.
— Чудесно! — скипів Хропусь. — Просто неперевершено! Здалеку видно морського вовка! Знаєш, як поводитися на судні, і насамперед цінуєш працю інших! Ха!
— І ти навіть не вилаєш його? — не йняв віри Гемуль.
— Я? Його? — гірко розсміявся Хропусь. — Хіба слово капітана чогось варте? Де там! Покиньте все так як є — щось та впіймається! — з тими словами Хропусь заліз під лавку на кормі й накрився з головою брезентом.
— Ото вже трам-тарарам! — буркнув Мумі-троль. — Бери весла, Нюхмумрику, треба з цього якось виплутуватися. А ти, Чмиху, осел!
— Знаю, — покірно відповів малий. — З якого кінця почнемо?
— З середини. Тільки ж не приплутай до волосіні свого хвоста!
І Нюхмумрик, обережно загортаючи воду веслами, вивів «Пригоду» у море.
Мама Мумі-троля у чудовому гуморі поралася в будинку. У саду поміж листя дерев ніжно шарудів дощ. Спокій, лад і тиша панували навколо.
— Тепер усе почне рости! — сказала сама до себе Мама. — Як добре, що я намовила дітей перебратися тимчасом до печери!
Вона вирішила трохи навести лад й заходилася підбирати по кутках розкидані шкарпетки, апельсинові шкуринки, камінці дивної форми, шматочки кори та всякий інший непотріб. На музичній скриньці Мама знайшла кілька стебел рослин, які Гемуль забув покласти під сушильний прес. Наслухаючи у задумі тихе шарудіння дощу, вона неуважно змотала їх у клубок. «Тепер усе почне рости!» — повторила вона знову й навіть не зауважила, як випустила трав’яний клубок з лап простісінько в капелюх Чарівника.
Мама подалася до своєї кімнати трохи подрімати, бо понад усе любила спати, коли дощ тарабанить по даху.
У морській глибіні чатував на здобич натягнутий по дну перемет Хропуся — довга-предовга волосінь з почепленими на ній гачками. Чатував уже зо дві години, а Хропся невимовно нудилася.
— Усе залежить від натягу, — пояснював їй Мумі-троль. — На кожен гачок може щось упійматися, розумієш?..
Хропся лише зітхнула.
— Але коли закидаєш вудку, на гачок начеплено піврибки, а витягаєш цілого окуня. І знаєш, що упіймався цілий окунь.
— Або нічого! — озвався Нюхмумрик.
— Або бичок, — додав Гемуль.
— Дівчаткам цього не збагнути! — підвів риску Хропусь. — Витягаймо потроху. Але не галасуйте! Тихо! Тихо!
На поверхні з’явився перший гачок. Порожній. Другий — теж порожній.
— Це лише доводить, що риба ходить глибше, — не тратив надії Хропусь. — До того ж, неймовірно велика риба… Цитьте усі!
Він витягнув ще чотири порожні гачки.
— Ото хитрюща! Всю нашу принаду об’їдає! Певно, велетенська…
Усі перехилились за борт, вглядаючись у глибину, де зникала волосінь.
— Як гадаєш, що то за риба? — запитав Чмих.
— Щонайменше Мамелюк, — відповів Хропусь. — Погляньте! Ще десять порожніх гачків!
— Скажи ще про кита, — пирхнула Хропся.
— Не насміхайся! — сердито урвав її братчик. — Тихо будьте, бо сполошите мені здобич!
Гачок за гачком влягався до скрині. Жодної рибки. Нічогісінько! Самі лише пучки водоростей та морської трави.
Раптом Хропусь скрикнув:
— О! Клює! Жодного сумніву — клює!
— Мамелюк! — верескнув Чмих.
— Візьміть себе в руки! — Хропусь намагався зберігати спокій. — Попрошу мертвої тиші! Я його тягну!
Натягнена волосінь трохи ослабла, але далеко в темно-зеленій товщі води змигнуло щось біле. Невже Мамелюкове черево?
З таємничого морського дна на поверхню наче здіймалася гора… Щось величезне, грізне, непорушне. Немов порослий зеленим мохом стовбур могутнього дерева ковзнув попід човном.
— Підсак! — зарепетував Хропусь. — Де підсак?
Тієї ж миті повітря сповнилося гуркотом та білим клоччям шумовиння. Могутня хвиля здійняла «Пригоду» на плече, так струсонувши нею, аж скриня з рибацькими снастями застрибала по палубі. І раптом знову все стихло. Лише обірвана волосінь сумно гойдалася за бортом, а розлогі кола на воді вказували шлях потвори.
— Ще й тепер наполягатимеш, що то був окунь? — процідив крізь зуби Хропусь. — Ніколи не впіймати мені такої рибини знову! І радості у житті теж більше не бачити!
— Ось тут урвалося, — Гемуль витягнув обірвану снасть. — Щось мені підказує, що волосінь була надто тонкою.