Як уже мовилося, Мама Мумі-троля, поприбиравши в господі, вирішила трохи подрімати.
Та ще перед тим, поринувши у глибоку задуму, скрутила зібрані Гемулем рослини в клубок й ненароком випустила їх з лап просто до Чарівникового капелюха. Ліпше було їй не прибирати!
Доки вона додивлялася пообідні сни, рослини в будиночку почали буяти з чародійною силою, вихопилися з капелюха й поплазували долівкою. Довгі пагони та вуса дряпалися стінами, чіплялися за фіранки й жалюзі, пробивалися крізь щілини, вентиляційні люки та замкові шпари. У вогкому повітрі з несамовитою швидкістю розквітали квіти й достигали плоди. Велетенські вуса брунькувалися й спиналися вгору сходами, ліани в’юнилися поміж меблями, обвиваючи ніжки стола й стільців, звисали кублиськами змій зі світильників під стелею.
Дім повнився тихим шелестом, лише зрідка чулося гупання, коли нараз вистрілювала цвітом якась велетенська квітка або на килим падав перестиглий плід. Але Мамі здавалося, що то шумить дощ, вона поверталася на інший бік і спала далі.
У сусідній кімнаті Тато Мумі-троля писав свої Мемуари. Відколи він збудував причал для «Пригоди», нічого цікавого не відбулося, тож Тато натомість описував своє дитинство. Спогади зворушили його трохи не до сліз. Він завжди був незвичайною і талановитою дитиною, якої ніхто не розумів. У старшому віці його так само ніхто не розумів, і це було жахливо! Мумі-тато писав, писав, а уява малювала, як усі каятимуться у своїх вчинках, читаючи його Мемуари. Та потім він знову повеселів.
— Так їм і треба! — подумав сам до себе.
У ту мить на рукопис впала сливка, залишаючи по собі велику синю пляму.
— Клянуся власним хвостом! — скрикнув Тато. — Діти вже вдома!
Та відвернувшись від столу, побачив не дітей, а непрохідні хащі, всіяні жовтими ягодами. Він зірвався зі стільця, і на письмовий стіл градом посипалися сливи. Під стелею ворушилося плетиво галуззя, що поволі росло й тягнулося пагонами до вікна.
— Прокидайся! — заволав Тато. — Ходи сюди!
Крик Тата вихопив Маму зі сну, вона враз сіла на ліжку і вражено обвела поглядом кімнату, повну дрібних білих квіток, котрі звисали зі стелі гірляндами, помережані вишуканими зеленими листочками.
— Як гарно! — прошепотіла Мама. — Це, напевно, Мумі-троль придумав, щоб зробити мені приємність.
Вона обережно відгорнула ніжну квіткову заслону і встала з ліжка.
— Агов! — репетував за стіною Тато. — Відчини! Я не можу звідси вийти!
Мама Мумі-троля намарно силкувалася відчинити двері до Татового кабінету — грубі стебла ліан забарикадували вхід. Тож вона вибила шибку у дверях, які вели на сходи, і з немалими зусиллями вилізла через діру. Сходи заросли фіговими чагарями, а вітальня стала схожою на справжні джунґлі.
— Ой-ой-ой! — скрушно похитала вона головою. — Це знову витівки отого капелюха!
Розгублена вкрай, Мама сіла на сходинку, обмахуючись пальмовим листком, мов віялом.
Із нетрів папороті, що заполонили всю лазничку, виринув Ондатр і жалібно поскаржився:
— Ось до чого призводить збирання рослин! Я ніколи не мав цілковитої довіри до цього Гемуля!
А тим часом ліани виповзли з комина, обплели пагінням дах, розкішним зеленим килимом встелили увесь дім.
Мумі-троль стояв під дощем, вражено витріщаючись на зелений пагорб перед собою, на якому невпинно розпускалися пуп’янки квітів і на очах достигали плоди: зелені вмить ставали жовтими, жовті — червоними.
— Наш дім завжди стояв тут, я це добре пам’ятаю, — сказав Чмих.
— Він усередині, — спохмурнів Мумі-троль. — Ніхто не зможе ні увійти, ані вийти з нього. Ніколи!
Підійшов Нюхмумрик і теж почав зацікавлено приглядатися. Ні вікон, ні дверей — лише щільний зелений мур з плетива рослин. Він міцно ухопився за один пагін і потягнув що мав сили, але стебло було немов гумове і не піддавалося, натомість вистрелило новим пагінцем, який обвився навколо Нюхмумрикового капелюха і зняв його з голови.
— Знову чари! — обурився Нюхмумрик. — Це вже надокучає!
Чмих не гаяв часу, оббіг зарослий ґанок, і звідти долинув його голос:
— Ляда до льоху відчинена!
Мумі-троль чимдуж кинувся до льоху й зазирнув у чорний отвір.
— Ходімо! — рішуче закомандував він. — Але покваптеся, доки ще й тут не заросло!
Друзі один по одному спустилися у темряву льоху.
— Агов! — почувся крик Гемуля, що йшов останнім. — Я не можу продертися!
— Зоставайся надворі й пильнуй Мамелюка! — звелів Хропусь. — Можеш долучити до гербарію цілий будинок…
Доки бідолашній Гемуль скімлив і щулився під дощем, решта торувала собі шлях до сходів з льоху.