Полонені дали цінні відомості про морські сили ворога й підтвердили, що сьогодні передбачалося висадити десант.
Слід відзначити роботу шістнадцятилітнього юнги, помічника моториста на шхуні «Альбатрос», Стаха Солоного».
КАПІТАН БРОН
Полковник Гончар повернувся додому, коли темрява вже огорнула околиці Ізяслава. Останні дні він з'являвся додому досить пізно. Німецько-польська війна, що раптом спалахнула, швидкий наступ німецьких військ і панічне відкочування польських армій вимагали посиленої охорони західного кордону і підготовки до можливих несподіванок. У військових частинах, розташованих вздовж прикордонної смуги, тепер було особливо багато роботи. Проте вечори можна було проводити спокійно або в Будинку Червоної Армії, або в кіно. Частенько він заходив до когось з товаришів.
Гончар не здивувався, коли застав у себе дома знайомих: начальника штабу майора Васюка і командира батальйону капітана Брона, які, дожидаючись його, грали у шахи. Дочка полковника Тося сиділа біля них.
— Вітаю, — люб'язно кинув полковник гостям і запитливо глянув на дочку.
Видно, вона зрозуміла його і сказала:
— Нема. Я дзвонила у Шепетівку, бакинський запізнюється на три години. Знаєш, виклич машину, і я поїду її зустрічати.
Капітан, який через неуважність явно програвав, милуючись, дивився на дочку полковника.
— Що трапилося? — спитав він.
— Приїздить новий хірург в ізяславську лікарню, — відповів полковник з виразом задоволення… — Сьогодні прибуває бакинським поїздом у Шепетівку, але той поїзд запізнюється.
— А чого ви турбуєтесь цим лікарем? — допитувався капітан.
— Скільки я зрозумів, — лукаво мружачись, встряв у розмову майор, — йдеться не про лікаря, а про лікарку.
— Хвалю за спостережливість, — засміялась Тося.
— Підождіть. Я викличу телефоном машину, а потім розкажу про цю лікарку, — сказав полковник.
Гончар викликав машину, і Тося, попросивши гостей почекати її повернення, вийшла з дому.
Після від'їзду Тосі капітан уважно глянув на шахівницю, зрозумів безнадійність свого становища і здався. Полковник запросив перейти у маленьку кімнату, що служила йому кабінетом.
— Так розповідайте, Василю Михайловичу, — звернувся до господаря капітан, запалюючи цигарку. — Що ж то за лікарка вас приворожила?
Полковник дістав з полиці альбом з фотографіями.
Перегорнув в альбомі кілька сторінок і передав капітанові:
— Ось її фотографія.
Брон узяв альбом і побачив на фотографії обличчя дівчини з чарівною усмішкою.
— Цікаво! — вирвалось у капітана.
— Розповідайте, Василю Михайловичу, — наполягав майор.
Полковник сів у крісло, сперся руками на стіл і почав розповідати:
— Це трапилось у вересні двадцятого року. Я тоді був командиром кулеметної команди. Кулеметна команда мала в своєму розпорядженні два станкових і один ручний кулемет. Треба вам сказати, що на той час у всьому нашому полку було не більше шестисот бійців. У липні, женучи білополяків, ми пройшли район Дубно, де до нас приєднався загін партизанів, чоловік із сорок, під командуванням Йосипа Демчука. Це був селянин села Гути, невеличкого села, оточеного лісами, на схід від Дубно. У вересні ми знов опинилися в тих самих місцях, а за кілька днів, стримуючи наступ польських частин, почали відходити двома колонами. Одна колона пішла на Шумськ — Ямпіль — Старо-Костянтинів, друга — на Кременець — Білозірку.
Надвечір вийшли з Лубно. Кулеметна команда разом з першим батальйоном прикривала наступ обозу. Командував нами комісар полку, робітник-поляк з Вільно. Йому було доручено затримати ворога до ранку, щоб дати можливість обозу відійти якомога далі.
Спочатку загін тримався на залізничній станції, але скоро відійшов за село, що стояло поруч, і окопався на горбках. Ворог нас не тривожив. Десь ліворуч чулися поодинокі гарматні постріли. Там, над рікою Іквою, білополяки насідали на заслін, що прикривав другу колону.