— Підождіть.
Поранений снайпер теж зрозумів його і, підвівшись, замахав рукою.
— Ні, ні, хай пані подивляться їх спочатку. Я почекаю, я почекаю.
Ганна Йосипівна розглядала рани на голові, спині і грудях капітана.
Вона легенько, з якоюсь ніжністю обмацувала пораненого, її пальці зовсім неболяче торкалися його. Капітан не помічав занепокоєння і смутку в її очах. Надзвичайну серйозність лікарки і легке хвилювання, що іноді звучало в її голосі, можна було пояснити незвичною бойовою обстановкою, в яку вона вперше потрапила.
— Зараз ми зробимо маленьку операцію, і вам полегшає. — сказала Ганна Йосипівна.
Як тільки вона відійшла, Брон знову відчув тупий, гнітючий біль у ранах. Проводжав її очима. Ось вона зупинилася біля пораненого снайпера. Той стогне і наче в чомусь виправдовується. Називає «пані» і хоче поцілувати руку. Лікарка не дозволяє і заспокоююче обіцяє, що поранений скоро повернеться додому. Ось вона йде далі. Раптом чується: «Товаришко Демчук!» Це якийсь командир кликав лікарку, але Брон помітив, як снайпер різко повернув голову і повів очима. Потім знову ліг, промовивши:
— Думав, мене хтось гукає. Ніби сказано — «Демчук!»
Брон заплющив очі. Йому хотілося застогнати, але не міг. Ждав операції. Потім чув, як підняли його з ліжка і кудись понесли.
Не чув, як робили операцію, і не знав, скільки пролежав після операції, поки опритомнів. А опритомнівши, міг поворушити лише правою рукою та побачити над собою невеликий клаптик стіни і стелю. Решту заважали бачити бинти. Чув поблизу чиюсь тиху розмову. Напружуючи пам'ять, впізнав один голос. Напевне, той голос належав польському солдатові Івану. Другий співрозмовник, як свідчила вимова, походив з Радянської України. В слухаючись далі, догадався, що другий був санітар. Розмовляли тихо, але кожне слово долітало до капітана. Полонений говорив якось несміливо, боячись щось заперечити, і поквапливо відповідав на кожне запитання. Санітар вів розмову спокійно, повчально, але іноді жвавішав, коли хотів роз'яснити полоненому щось таке, чого той не розумів.
— Ну, а як нам тепер можна панську землю собі забрати, чи колгосп у нас забере? — питав полонений.
— Аякже! Забирайте землю у пана собі. Їм хазяйнувати — крапка! От скажи, ти звідки?
— Я? Коло Дубно моє село. Гути зветься. Ліси навколо. Ну, маєток панський є.
Брон прислухався. Згадав, що полковник Гончар теж називав Гути, коли розповідав про партизана Демчука і його дочку. Перебирав у пам'яті все, що говорив полковник, і те, що знав про полоненого. Прізвище — Демчук. Село — біля Дубно. У партизана сина, здається, звали Іваном. Полоненому ще немає тридцяти років. Каже, що батько його був більшовик і не повернувся з Радянської країни. Це ж брат лікарки, яка лікує їх тут.
Брон відчув хвилювання. Десь зникло почуття болю, йому хотілося скочити з ліжка і крикнути на весь голос сестрі і братові, що ось де вони зустрілися. Але він міг тільки набрати повітря і глибоко зітхнути, залишаючись так само непорушним.
— Скільки у тебе землі? — питав санітар.
— Та майже нічого. Півморга коло хати.
— З чого ж ти хліб їси?
— На фольварку працюю, жінка по людях роботи шукає, мати у попа служила. Раніше верстат був, полотно ткали. Та потім за податки забрали. Важко жити.
Тоді помовчав і додав:
— Оце у війську добре стріляв, то кілька разів гроші давали. Посилав додому.
— Ну, а заберете панську землю, скільки надієшся одержати?
— Мабуть, багато. Моргів п'ять.
— Ну, а коні, плуг, сівалка є у тебе?
— Нема.
— Ну, а трактор можеш купити?
— Не знаю, що то за штука?
— То-то… — І санітар далі провадив розмову про колгосп, який він добре знав. А коли закінчив, сказав — Так от… Як тебе на ім'я і по батькові?
— Іван. Батька Йосипом звали.
— Ото ж воно й є, Іване Йосиповичу!
Бронові хотілося повернутися, встряти в розмову, самому розповісти про життя на радянській стороні, але єдине, що міг він зробити, — це поворушити рукою. Очевидно, санітар помітив, що оперований опритомнів. Він залишив розмову з полоненим, ступив до капітана і нахилився над ним.
— Полегшало? — радіючи спитав санітар. — Лежіть, лежіть спокійно. Говорити вам поки що не виходить. Я вас буду питати, а ви очима показуйте. Пити хочете?
Капітан заплющив очі, що мало означати «так».
— От бачите, відразу вгадав. Зараз я вам дам. Доведеться поки що через трубку.
Поранений відчув, як йому в горло звідкілясь вливалася краплинами вода.
— Ну, ще що? Може, вас трошки повернути? Трошки можна… Треба, щоб не залежувалися.