— Не хочу бути співачкою.
— Чого ж ти прагнеш?
— Щось трошки вище.
— Наприклад?
— Мрію зніматись у кінофільмах, та не маю таланту.
— Хто тобі сказав?
— Сама знаю, — відповіла коротко і впевнено.
— В такої вродливої дівчини режисери знайдуть талант. У багатьох кіноактрис його нема й на гріш.
— Справа їхня. Нема таланту, вони спекулюють вродою. А я б наважилась зіграти у фільмі єдину роль.
— Яку?
— Роль купальниці.
— Гм… Такий фільм появиться не скоро…
— Ти думаєш? Бач, який поганий! Чи не маєш наміру так зарані відправити мене додому? Повези краще куди-небудь.
— Куди накажеш?
— У тебе є гроші? Ой, чого я питаю. Коли є власна машина, то на пляшку коньяку знайдеться.
— Гроші є.
— Тоді вези мене кудись у бар.
— Поїхали!
На їх щастя, в барі знайшлися вільні місця. Коли вони проходили між столиками, всі чоловіки витріщили на Міку очі. Вона їх притягувала наче магніт.
— Глянь, одним помахом ти всіх кинула додолу.
— Мене жоден з них не цікавить. Цього вечора мені подобаєшся ти.
— Я дуже втішений.
— Якщо підійде хто з них запрошувати мене на танець, не дозволяй. Сам ти танцюєш?
— Якось бавлюсь. Ніг тобі не відтопчу.
— Танцюватиму тільки з тобою, милий.
Під час танцю Міка прошепотіла:
— Ця машина дійсно твоя?
— Та моя ж! — збрехав Раду, навіть не кліпнувши.
— Як тобі пощастило її дістати? Машин такої марки нема в продажу.
— Це довга історія.
— Розкажи, мені цікаво…
— Маю рідного дядька в Західній Німеччині. Влітку він приїздив у гості, а, від'їжджаючи, подарував мені машину. Правда, я сплатив мито. Машина того варта, бо майже нова. Якби схотів продати, то взяв би добрі гроші.
— Казав, довга історія, а я не бачу ніякої.
—Історія довга, але… — продовжував крутитись у танці.
— Я хочу знати, — наполягала Міка.
— Хай уже після танцю…
Нарешті музика змовкла, і пари розбрелись на свої місця.
— Ну розказуй, ти ж обіцяв, — нагадала Міка.
— Хоч я тобі й вірю, все-таки… Розумієш, ми ж недавно лише познайомилися…
— Не будь дурнем! Я вмію тримати язик за зубами.
— Обіцяй нікому ні слова.
— Клянусь!
— По суті, машина записана на мого друга, наче дядько йому подарував її. Розумієш?
— Дуже просто! Ти не хотів, щоб знали про твого дядька із Західної Німеччини.
— Ти відгадала.
— Але чому? Що тут поганого? Людина може вибирати собі друзів, а не родичів. Хотіла б і я мати дядька, котрий би подарував мені машину.
— Якби ти працювала там, де я, то так би не казала.
— Де ж працює ваша милість?
— Обіцяй навіть не писнути ніде.
— Ой, не роби з себе чогось таємничого…
— Я працюю в Міністерстві закордонних справ. Там не бажано, щоб хтось мав за кордоном родичів.
— Ги, мабуть, уже не раз їздив за кордон, то чому не купив собі машини?
— Я не працюю в дипломатичному корпусі. В мене посада начальника відділу в архіві міністерства.
— Ось як! — тріпнула головою Міка. — Отже, за кордон тебе не посилають?
— Чому ні? Часто посилають як дипломатичного кур'єра. Тільки ти нікому ні слова…
— Я вмію мовчати.
— Це я, мабуть, відчув інстинктивно, бо інакше… Раду кивнув офіціантові й замовив ще каву та коньяк.
Недалеко за столиком якась дама істерично реготала. Під стелею плавали густі хмари тютюнового диму. Несподівано Міка промовила:
— Ти давно знаєш дядька Флоріку?
Раду чекав цього запитання і відповів навмисне ухильно:
— Ми познайомилися під час війни. Разом робили одну комерцію.
— Яку? — спитала Міка байдуже. — Ви були знайомі ще до того, як його розбив параліч?
— Звісно! Ми різали худобу і збували м'ясо на чорному ринку.
— Ніколи б не подумала, щоб ви могли займатись такою справою, — презирливо скривилась Міка.
— Чому?
— Не ображайся, але ж тут пахне шахрайством.
— Звідки тобі знати, де було в ті роки шахрайство, де ні?
— Мені не важко уявити. Дядько Флоріка був освічена людина, вчитель. Коли ти сказав про комерцію, я собі уявила інше діло, тонке, спритне, з більшим заробітком. Хоча, здається, дядько Флоріка ніколи не був ласий до грошей.
— Торгівля м'ясом давала нам чималі прибутки.
— Але ж то не чесно.
— Може й так. Твій дядько Флоріка міг займатись ще якоюсь прибутковою справою. Він був потайний, та й до грошей жадібний. Чим більше йому перепадало від комерції, тим більше він хотів загребти.
— Якщо ви разом торгували, то, мабуть, були приятелями?
— Це не обов'язково.
— Чому ж ви розлучились? Може, чогось посварилися?
— Ні, так склались обставини. Коли змінився режим, торгувати стало неможливо, і з обережності ми припинили свою комерцію.
— Ну а потім? Ви ні разу не зустрічалися? — допитувалась Міка.
— Коли у вашому будинку поселився Флоріка? — швидко спитав Раду.
— Здається, років вісім тому.
— А ми розлучились з ним уже чотирнадцять років і ні разу не шукали нагоди зустрітися. Якби він мені не прислав листа, то, їй-богу, не знав би його нової адреси.
— Ким він тобі посилав листа? Двірничкою?
— Може й нею.
— Чого ж він хотів?
— Декілька раз натякав, ніби хоче довірити мені якусь таємницю, але кожного разу переводив розмову на інше. Видно, ніяк не міг наважитись.
— Слухай, милий! А ти лукавий. Не хочеш сказати, не віриш мені. Та я не серджуся, бо це природно. Адже ми тільки-но познайомились. Пізніше, коли ми станемо справжніми друзями, ти довірятимеш мені. Це буде неодмінно, бо я почуваю, яким ти дорогим стаєш для мене.
Раду ніжно глянув на дівчину:
— Дорога моя! Мені сумно, коли ти погано думаєш про мене. Клянусь, нічого від тебе не приховую. Я тобі розповів про свого дядька, про машину. Коли я був з тобою відвертий в особистому, то чому б приховував від тебе таємницю, довірену мені тим, кого вже нема на світі? Якщо роки його не змінили, то мені зрозуміло, чому він мовчав до останньої хвилини.
— Чому? — відверто зацікавилась Міка.
— Спекулюючи, Флоріка мав кошти і, мабуть, скуповував золото, а потім десь його заховав. Скупий був жахливо. Так до останньої миті й не сказав мені про схованку. Пішов на той світ і забрав з собою таємницю. Жаль! Щонайменше сотня золотих монет десь поблискує у схованці.
Міка байдуже позіхнула:
— Яка з того золота користь? Хіба тільки дивитись, як воно блищить? Економічна міліція не дасть його сплавити.
— Я знаю, де його поміняти, щоб ніяка міліція не спіймала…
— Милий, ти вже захмелів, більше не пий. Негарно для першої нашої появи на людях.
— Я не так легко впиваюся. А те золото мені знадобилося б… Коли мене посилатимуть за кордон, я б його там…
Міка здивовано глянула на нього. Проте Раду не так легко було збити з пантелику. Ще коли йому йшов шістнадцятий рік, він знав хитрішу — Катіну, вмів розгадувати її з першого погляду.
Раду нахилився до Міки й прошепотів:
— Ти мене зрозуміла, дівчинко?
Міка злегка насупилась.
— До чого ці розмови, коли золота нема! В усякому разі, прошу тебе більше не пити. І якщо хтось запросить мене потанцювати, то ти не заперечуй. Хочу танцювати, а ти сп'янів і не зможеш.
— А от ходімо — побачиш.
— Ні, ні! Коли б ти був тверезим…
— Гаразд! Танцюй з ким хочеш.
Раду вдавано нахмурився і зиркнув спідлоба на сусідні столики. В протилежному кінці залу, в компанії двох червонопиких молодиків, сидів… Фіуреску. Видно, він щось веселе розповідав, бо ті реготали, наче навіжені. Раду помітив, що Міка теж почала поглядати в той бік. Музика заграла танго, і кавалери розійшлись поміж столиками шукати собі дам. Фіуреску, пропетлявши через усю залу, підійшов до їх столика і елегантно запросив Міку. Спочатку вони танцювали мовчки, а потім Фіуреску щось говорив, бо Міка уважно слухала і посміхалась.
— Ти зовсім розкисла, — зауважив Раду, коли вона повернулась.