— Тобі так здається. Ти питимеш коньяк чи каву?
— Тільки каву. А він таки молодець!
— Хто?
— Твій партнер. Якщо я доживу до його віку, то не те що танцювати — дивитись на дівчат соромно буде.
Міка нічого не відповіла й слухала його одним вухом. Видно, щось її хвилювало. Тим часом Фіуреску зник.
— Може, ми вже підемо? — позіхнула Міка.
— Якщо тобі набридло — ходімо! Я відвезу тебе додому.
Тітка Сабіна щедро накрила стіл, розставивши на ньому безліч тарілок із яєчнею, салом, бринзою, маслинами та домашнім варенням. Раду й Богдан швидко з тим усім впорались, хоч були стомлені безсонням. Богдан повернувся з провінції за північ, а Раду прийшов додому ще пізніше, бо Міка захотіла прогулятися пішки, помилуватися гарною ніччю.
Коли Раду розповів Богданові про Міку, той зрадів, наче мале дитя.
— Виходить, якби я не збрехав про машину, то нічого б не вийшло?
— Це так. Здається, саме тоді вона й зацікавилась мною. Твоя вигадка про машину геніальна.
— Отже, Міка хоче кавалера з власною машиною. Видно, любить кататись.
— Не думаю, що їй потрібна саме машина. Вона вродлива й легко може знайти не одного багатого.
— То що ж її цікавить?
— Я їй сказав, що давно знайомий з Бомбонікою.
— Ну?
— Оце, мабуть, зацікавило її не менше, ніж машина. Проте головна причина її «закоханості» інша. Я сказав, що працюю в Міністерстві закордонних справ начальником відділу архівів. Вона здорово клюнула на цю приманку. Мабуть, подумала, що через мене матиме доступ до міністерських архівів. Невже має намір заплутати мене в своєму павутинні?
— А чому ні? Така красуня, і коли дійсно працює на Фіуреску, то в шпигунській зграї вона виконує роль агента-вербувальника.
— В такому разі моє «кохання» якраз до речі.
—І як тобі спало на думку сказати Міці про золото, подорожі за кордон?
— Натхнення, юначе, натхнення. Але тут справа не тільки в Міці. Вся ця історія мені здається якоюсь особливою.
— Нічого особливого тут нема.
— Поки ми розберемось, хай вони всі будуть укупі: Фіуреску, Ківу Бораш, Марчел Коруз, покійний Клауснер, Аспасія, Міка.
— Шестеро… Чого ж вони хочуть?
— Поки що важко сказати. Шпигуни завжди фальшивими діями відволікають увагу від справжніх своїх намірів.
— А чи не взяти їх на допит, Раду?
— Ні, це було б помилкою. Хто з них допоможе нам розгадати цей ребус — глухонімий Коруз чи, може, Міка? По-моєму, вона тут ні до чого.
— А Фіуреску?
— Цей цікавить нас найбільше. Він знає стільки, як усі інші, взяті разові. Та чи скаже він щось? Нам невідомо, куди зникла Аспасія і хто такий Ківу Бораш. Невідомо, хто з них замішаний в нападі на Саву Шутелку. Не знаємо також, хто такий Шампіньйон і той Бернхард, про якого перед смертю згадував Клауснер. Власне, не знаємо тих, за чиїм велінням метушаться Фіуреску, Коруз, Міка та інші. Отож, буде помилкою дочасно арештовувати тих, котрих ми знаємо і які діють за чиїмись вказівками. Богдан тяжко зітхнув.
— Нічого, друже, не вдієш. Треба зачекати. Задзвонив телефон, і Раду взяв трубку. Говорив полковник Жолдіш:
— Маєш якісь новини?
—Є, товаришу полковник!
— Добре, доповіси мені пізніше. Я послав за тобою машину. Через чверть години, з'явишся до комітету геологів. Ми там зустрінемося.
— У мене капітан Тудорашку, — додав Раду.
— Приїздіть обидва.
— Що там ще трапилося? — поцікавився Богдан.
— Зникла якась жінка-геолог, і ми повинні її знайти.
— Чому це ми? А міліція?
— Коли шеф сказав шукати нам, значить, ця справа входить у нашу компетенцію, а не міліції.
Приймаючи їх, професор Битлану дуже здивувався з такого раннього візиту.
— Товаришу професор, ми з міліції. Хочемо задати вам кілька запитань.
— Чим зможу бути вам корисним, товариші?
— Одна з геологічних партій знаходиться зараз у горах поблизу міста Вранчі. Нам треба знати, яка мета тієї експедиції, та вашу думку про геолога Тіну Падурару.
— Товаришу полковник, не думаю, щоб моя інформація була вам корисна. Справді, зараз біля Вранчі перебуває одна геологічна група, як це передбачено цьогорічним планом. Експедиція не має республіканського значення. Це просто геологічна розвідка місцевого характеру. А сказати щось про геолога Тіну Падурару, на жаль, не можу, Вперше чую таке прізвище.
Вже в машині полковник вирішив:
— Нічого не вдієш, Менеїле. Треба тобі самому туди поїхати.
— Товаришу полковник! Пошліть туди мене. Раду має справу з однією особою, і треба, щоб він довів її до кінця.
Тут Богдан поспішно розповів полковникові про «кохання» Раду з красунею Мікою.
— Вітаю, майоре! — усміхнувся полковник. — Гаразд, поїдеш ти, Тудорашку!
— Ясно, товаришу полковник, але дозвольте запитати. Якщо ми будемо час від часу шукати наших громадян, що зникли, то якого біса тоді робитиме міліція?
— Ми не шукаємо всіх, що зникли, ти це сам добре знаєш. Може, це буде даремна подорож. Власне, зникнення геолога не має для нас жодного інтересу. Але напад на Шутелку-водолаза повинен нас насторожити. Чомусь зникають люди не дуже поширених професій. Водолаз… Геолог…
— Не гаючись їду, товаришу полковник.
Незабаром Богдан був у районі Вранчі, де працювала геологічна партія на чолі з геологом Добре. Богдан вирішив спершу поговорити з ним.
— Скажіть, коли зникла товаришка Падурару?
— Десять днів тому.
— Чому ж ви повідомили в міліцію тільки вчора?
— Не було підстав для тривоги. Зараз вам усе поясню. Тіна отримала телеграму, що її сестра чи якась родичка виходить заміж. Вона не виявила особливого бажання їхати на те весілля. Хочу, щоб ви знали, Тіна Падурару не геолог. Її найняли до нас як секретарку. В нашій справі багато писанини. Крім того, в нас чимало зв'язків з іншими організаціями. Всім цим займалась товаришка Падурару. Отже, отримавши телеграму, Тіна не дуже хотіла їхати на весілля. Уявіть собі моє здивування, коли через два дні в суботу вранці мене повідомили, що Тіна вночі виїхала.
— Вона сказала комусь, що їде на весілля?
— Ні!
— То чому ж ви думаєте, що вона поїхала саме туди?
— А що ж можна думати, коли її запросили на весілля?
— Не розумію, товаришу геолог. Тіна Подурару була зачислена на роботу на підставі трудового договору. Вона отримувала зарплату і зобов'язана була чесно відробляти належні години. І раптом ні з того ні з сього їй забаглось їхати до сестри на весілля. Виїхала серед ночі, не спитавши дозволу, нікого не повідомивши… І все це, по-вашому, нормальне явище?
— Бачите, товаришу капітан, — збентежився геолог, — Тіна Подурару жінка оригінальна, я б сказав, надто вольова…
— Який це має зв'язок з обов'язком чесно працювати?
— Це так, — нервово засовався на стільці геолог. — Але прошу мені вірити. Нема підстав для хвилювання через те, що вона виїхала. Я її добре знаю, як жінку вольову, наполегливу.
— До чого тут воля і наполегливість? Кажіть краще правду!
Геолог знітився, похнюпився і лише через декілька хвилин мовив:
— Розумію… Це слідство… Тіна дозволила собі виїхати вночі, бо ми з нею дружили. Не подумайте бозна-чого, я вже немолодий. Мені п'ятдесят вісім років, а мої службовці всі надто молоді. Немає жодного старшого двадцяти чотирьох років. Літні не розуміють прагнень молодих, а молоді вважають всіх старих нудними й набридливими. Тіна жінка немолода. Мабуть, тому ми з нею знайшли спільну мову, нічого інтимного між нами не було. Не буду приховувати, вона мені подобалась, і її втеча мене розчарувала. Я шукав виправдання її вчинку і навіть, щоб уникнути пліток, заявив, що дозволив їй відлучитись на три дні, сподіваючись, що за цей час вона повернеться.
— А коли ви зчинили тривогу?
— Позавчора. Я побачив, час іде, а її нема…
— Ви щось підозрюєте?