— Випадково пам'ятаю.
— Чому випадково?
— Ми не читаємо телеграм, які нам подають крізь віконце. Автоматично підраховуємо слова, беремо плату і…
— А що змусило вас прочитати цю?
— Відправник мав дуже гарну краватку.
—І тільки?
— Зачекайте, я вам усе розповім. Гарна краватка чудово гармонувала з його костюмом, до речі, такий костюм носить і мій жених. Я спитала того громадянина, де він купив таку оригінальну краватку, і він дав мені адресу магазину, причому додав: «Коли хочете придбати таку краватку, то раджу поспішити, бо їх швидко розбирають, а вони продаються в єдиному магазині на все місто». Слухаючи його, я мимоволі прочитала текст.
«Хто ж це міг бути? Фіуреску чи Ківу Бораш», — напружено думав капітан.
Минуло двадцять днів, як Тіна Падурару зникла з табору геологів, а знайти її досі не вдалось. «Наче крізь землю провалилася», — лаявся Богдан. Нарешті, з одного відділення міліції повідомили по телефону, що біля села Мовілеле знайдено труп жінки, який почав уже розкладатись. В паспорті мертвої значилось прізвище — Тіна Падурару, місце проживання — Бухарест, вулиця Братків, 15.
— Вирушай туди негайної — наказав Раду Богданові.— Я мушу займатись Мікою. Справа стає чимраз цікавішою…
Перед тим як залишити місто, Богдан провідав вулицю Братків. Але в п'ятнадцятому номері ніколи не мешкала Тіна Падурару. Паспорт виявився фальшивим. Того ж таки дня після обіду Богдан машиною добрався до села Мовілеле.
— Розтин трупа зроблено? — спитав Богдан у відділенні міліції.
— Звісно, товаришу капітан.
— Що ж встановили медики?
— Смерть наступила від ран, внаслідок падіння з кручі.
— А ваша особиста думка, молодший лейтенанте?
— Я написав про це в рапорті. По-моєму, тут нещасний випадок. Покійниця, бажаючи скоротити шлях, пішла по незнайомій стежці і зірвалася в безодню.
— Виходить, злочину тут нема?
— Якщо взяти до уваги висновок судово-медичної експертизи…
— Все ж її могли і вбити.
— У вас є докази?
— Поки що тільки міркування. Але одними міркуваннями нічого не доведеш. Облишмо цю розмову. Зараз я поїду в село. Ти теж поїдеш?
— Якщо накажете…
— Не наказую, а запрошую.
Мовілеле розтягнулось по міжгір'ю на багато кілометрів. Хати стояли далеко одна від одної. В центрі села — школа, кооператив, громадські будівлі. В літній сезон численні туристи з риском добирались до села, щоб побачити красиві національні костюми, які місцеві жінки одягали тільки в святкові дні. Найсміливіші туристи не зупинялися в селі, а прямували далі, до дикої ущелини Прірви. Щоб туди добратись, треба було спуститись вниз по вузькій і небезпечній стежці. Тіна Падурару зникла з табору геологів у другій половині жовтня, коли туристи зовсім на з'являються в цих місцях. Отже, її появи не могли не помітити. Хтось з місцевих жителів міг щось знати про її смерть. Богдан з молодшим лейтенантом доїхали машиною до міліцейського посту в селі, а вже звідти верхи на конях попрямували по Прірви. їхали не поспішаючи, зупинялися, розпитували в селян про Тіну, але ніхто нічого не знав.
Тільки десь ополудні старий пастух розповів їм, що два тижні тому бачив, як якась пані підіймалась до села саме тією дорогою, по якій приїхав капітан.
— Пані була в рудих штанах, в зеленій блузі,— говорив пастух. — Я побачив її, коли вона підіймалася вгору. Йшла вона повільно, опустивши голову, наче про щось напружено думала. Від кар'єру за селом подалась далі в гори.
— Куди вона могла йти?
— Та стежка веде тільки до Прірви, — зітхнув пастух. — Дивно було бачити її о такій порі. Ще й до того ввесь день сіяла мжичка. А ви нічого не питали у Прікопа?
— Хто це такий?
— Наш сільський чоловік. Його хата стоїть найдалі в горах. Звідси її не видно, треба трохи піднятись. У нього зупиняються всі ті, хто вирушає в гори, щоб побачити Прірву.
Подякувавши старому, обидва офіцери подались до хатини Прікопа, та, крім дітей, не застали там нікого. Аж через годину повернувся з млина Прікоп. Він розповів, що покійниця дійсно відпочивала в його дворі.
— Вона зайшла на подвір'я й попросила води. Я дав їй склянку молока, видно її сильно мучила спрага. Випила, відпочила й пішла до Прірви з тим другим…
— З яким другим?
— Вибачте, забув сказати. За півгодини до її приходу до мене у двір зайшов незнайомий пан, дуже балакучий, такий жартівник… Певно, з тим веселим паном покійниця була знайома раніше, але обоє вдавали, наче оце тільки зустрілись.
— Як ти думаєш, товаришу Прікоп, вони випадково зустрілись у твоєму дворі?
— Ні, він, очевидно, її чекав.
— Ну а далі?
— Що далі? Відпочили та й пішли
— Обоє разом?
— Спочатку вона, а через чверть години він.
— Можеш мені описати, який той чоловік?
— Років сорока, міцний. На носі окуляри, під носом вуса, трохи гаркавить.
— А як він був одягнений?
— На ньому був канадський светр, темно-сині вузькі штани, взутий у черевики, на голові — темно-синій картуз із широким козирком.
— Повертаючись од Прірви, він до тебе не заходив?
— Хіба він такий дурень? Я, товаришу, не міліціонер, але думаю, що вбити її міг тільки він.
— Справді? — ніби здивувався Богдан. — Як саме?
— Дуже просто — скинув у Прірву.
Так само думав і капітан.
Почало мжичити, повіяв холодний вітер, віщуючи тривалу негоду. Асфальтована дорога виблискувала, мов дзеркало. Машина мчала з шаленою швидкістю. Богдан спішив поділитись своїми враженнями з Раду.
Майора він застав у кабінеті.
— Ну, як там? — спитав Раду.
— Так, як я й думав, — Тіну Падурару вбито.
— Вбито? Я пригадую, висновок судово-медичної експертизи…
— Так, експертиза не прийшла до висновку про вбивство, бо вбивця покійницю не зарізав, не застрелив і не отруїв. Він просто скинув її у Прірву. Ось фотографія. Під час падіння обличчя вбитої спотворилось. Раду пильно придивився:
— Так це ж… тітка Аспасія!..
— Оце так! — здивовано свиснув Богдан.
— Зачекай… А може бути й Катіна, адже вони схожі… Я тоді розповідав про Катіну. Це та негідниця, яка…
— Раду, мені здається, ти збожеволів.
Майор мовчав, поринувши в спогади. Відтоді минуло майже дев'ятнадцять років. То було в липні 1945 року, коли він повернувся з чехословацького фронту. Зі станції попростував на околицю Глуму, щоб обняти приятеля Фане — єдиного свого вірного друга, бо з рідних не залишилось нікого. Мати померла від горя, дядько Янку загинув. Першою, кого він зустрів, була тітка Бриндуша.
— Гляньте, Раду вернувся з фронту! — схвильовано вигукнула вона.
— Цілую руки, тітко Бриндушо.
— Здрастуй, сину! Йди-но, хай тебе обніму.
Коли обнімала, в очах заблищала непрохана сльоза. Схлипували й інші жінки, обнімаючи фронтовика.
— О, коли б жила твоя мати та побачила тебе офіцером… — промовляла тітка Лизавета.
Лише тітка Леонора, мати Фане, мовчки притисла його до грудей. Вона мала міцне, мужнє серце.
— Фане дома, тітко Леоноро?
— Нема. Ти можеш його знайти в райкомі.
Але Фане він знайшов у суді. Той саме був на засіданні. Багато довгих засідань відбувалося в той час. Почекав, поки Фане звільниться. Звідти вони пішли на кладовище. Дорогою купили квіти, які любила покійна мати Раду. Проходячи центральною алеєю, помітили великий мармуровий хрест, якого раніше там не було. Раду підійшов ближче і прочитав:
КАТІНА САКЕЛАРІЄ
15 ЧЕРВНЯ 1920— 10 ЖОВТНЯ 1944
У пам'ятник була вмурована велика овальна фотографія Катіни.
Отже, поки він воював на фронті, Катіна померла. Пізніше довідався, що вона наклала на себе руки. «Велике розчарування» — констатувала той факт місцева газетка. Гарний пам'ятник було зроблено в похоронному ательє пана Сотіра Сотіреску — наївного каменяра, якому Рокамболе втокмачив у голову, наче він справжній художник. На околиці гомоніли, що Катіна покінчила з собою через Рокамболе, проте Раду був переконаний, що вона зробила те від страху, щоб не дізнались про її зв'язок з Вальтером. Менеїле настирливо шукав того, хто спорудив такий пам'ятник, але даремно. Пізніше дізнався про його долю: Рокамболе встиг втекти до Туреччини.