Відтоді минуло дев'ятнадцять років, і Раду, вважаючи Катіну мертвою, старався про неї забути. І ось дізнається про свою помилку. Тепер Катіна називається Тіною Падурару, а той пам'ятник поставлено, щоб замести сліди.
— Ти не помиляєшся, Раду?
— Оце й мені хочеться знати. Коли помиляюсь, то під прізвищем Падурару ховається Аспасія.
— Невже така разюча схожість між ними?
— Дуже.
— Все-таки різниця у віці…
— Що тут робереш, коли обличчя таке спотворене?..
— Твоя правда, впізнати важко.
— Вони настільки переплутались, що я навіть не знаю, за яку братися… Припустімо, це Катіна. Що нам про неї відомо? Те, що вона знову появилась на обрії. Але звідки, з якою метою? Чому вона пішла в геологічну експедицію? Хто її туди послав? Для чого їй збирати відомості про «Гриба»?.. Припустімо, це Аспасія. Подумай, скільки нерозв'язаних питань виникне і в цьому випадку.
— Тому й не хочу думати… — зітхнув Богдан. — Я радше шукатиму голку в копиці сіна.
— Яку голку?
— Того типа з вусами, що вбив Аспасію чи Катіну. Запідозрюю в цьому Фіуреску.
— Так Фіуреску не виїздив з міста. До речі, мене зараз більше цікавить, чому її вбито, ніж сам убивця.
— Не забігай наперед.
— Я не забігаю. Ми не зрушимо й на крок, поки не дізнаємось, чому її вбито, або якщо не вхопимось хоча за якусь нитку з цього клубка.
— По моєму, вусач хотів звільнитись від неї. Хіба вперше шпигуни знищують одне одного?
— Ні, тут щось інше.
Богдан, спохмурнівши, захрускотів пальцями.
— Як ти гадаєш, чому погодилась Катіна на пропозицію шефа геологів? — спитав Раду.
— Для неї то була знахідка.
— Ця експедиція місцевого значення.
— Можна й там щось вивідати.
— Правильно. Виходить, Катіна була зацікавлена справами геологів?
— Ще й як!
— Отже, вона влаштувалась на роботу без згоди свого резидента?
— Звісно, ні.
— Під час перебування в геологів вона одержала телеграму?
— Одержала. То був наказ залишити експедицію.
— А як бути з другою телеграмою в Галац?
— Я тут заплутався, — знову захрускотів пальцями Богдан. — Шефу належало б знати про її відсутність не лише в Галаці, але й в експедиції. Все ж, коли…
— Чого замовк? Кажи далі,— наполягав Раду.
— А коли ту, другу телеграму послав хтось інший, а не шеф-резидент?
— Чому ти думаєш, що друга телеграма послана кимсь іншим? Чому не перша? Текст другої телеграми красномовніший — «Перевір, що з «Грибом», звучить як наказ. Хіба ні?
— Згоден.
— То чи не здається тобі, що зашифровану телеграму міг послати тільки шеф?
— Хто ж тоді послав першу?
— Виходить, шеф не знав про її від'їзд з геологами?
— Мабуть, так, бо якби знав, то послав би телеграму в табір.
— Однак скажи мені, Богдане, як пояснити, що вона не знайшла часу повідомити шефові про свій від'їзд, але встигла повідомити когось іншого?
— Ти натякаєш на того, котрий послав першу телеграму?
— Саме на нього, на того, хто її вбив.
— Хто ж він і навіщо вбив?
— Мабуть, йому вдалося дізнатись, що Катіна працює на два фронти — на нього і ще на когось, прямо зацікавленого роботою геологів.
— Ні, Богдане, не підходить.
— Чому?
— Бо тоді, як прийшла друга телеграма, Катіна вже була вбита. Безглуздо думати, ніби той, котрий її вбив, послав їй зашифровану телеграму. Він зважив би на те, що рано чи пізно телеграма потрапить у наші руки.
— Очевидно, всі ці мерзотники ходять під командою одного резидента. В такому разі, товаришу майор, як дізнатися, чому вбито Катіну?
— Шляхом співставлень, юначе, адже ти казав, що треба починати пошуки з голки в копиці сіна.
— Будемо шукати. Але ти мені не розповів про своє «кохання».
— Палає…
РОЗДІЛ 9
— Уяви собі, Богдане, Міка спробувала мене перевіряти.
— Як?
— Хотіла пересвідчитись, чи дійсно я працюю в міністерстві. Шукала мене по телефону. Я лише встиг обізватися, як вона повісила трубку. Та цим не задовольнилась. Позавчора чатувала на мене на бульварі навпроти будинку міністерства перед кінцем роботи. Опришану зразу догадався, чого вона там тиняється, й подзвонив мені…
—І ти вийшов разом з іншими працівниками міністерства?
— Так. Вона мене помітила відразу, а я вдав, що її не бачу. Міка стрибнула в тролейбус. Я теж втиснувся туди. «Помітив» її лише через кілька зупинок. Сказав, що їду зі служби і запросив її до ресторану. Там вирішив їй дати можливість перевіряти мене далі. Вдав, що мені треба терміново кудись потелефонувати і почав нишпорити по кишенях, шукаючи папірець з номером телефону. Наче ненароком поклав на столі посвідчення. Попросивши пробачення, вискочив до телефону і почав нишком стежити. Міка взяла документ, прочитала і, видно, таки впевнилась, що я працюю там. Стала ще ніжнішою. Коли ми розлучались, запитала, чи зустрінемось ще й увечері. Я сказав: «Дорога дівчино, якщо тебе задовольнить пляшка пива й печиво, то зможемо зустрітись. Признаюсь тобі чесно, в мене зараз сутужно з грішми. Поки поверну борг за машину, доведеться трохи поскупитись». Вона сказала, що їй людина потрібна, а не гроші. Вчора ми не бачилися. Призначив зустріч на сьогодні. Вона запросила в дешевий пансіон по вулиці Західній. Здавалося, тягне мене туди, щоб пощадити мої кишені. Нас зустріла хазяйка пансіону Лотте Данкнер — жінка років п'ятдесяти, приємна. Правда, погляд у неї якийсь дивний — то гляне байдуже, то просвердлить наскрізь. Повернувшись, розповів усе шефові. Він порадив частіше там вечеряти й заприятелювати з постійними відвідувачами. Оце знову доведеться йти.
Йому відчинила сама господиня.
— Цілую руки, пані Данкнер.
— Добрий вечір, пане.
— У вас, мабуть, знайдеться щось поїсти для одного голодного? Вибачайте, вам треба було про це сказати раніше, але я не був певен, що прийду до вас. Вірте не вірте, але так, як у вас, я обідав лише дома в матері,— спробував Раду завоювати прихильність пані Данкнер.
— Так, моя кухарка вміє готувати досить пристойно. Знайдемо щось і для вас.
— Добрий вечір! — привітався Раду з відвідувачами, заходячи до їдальні, й тут же додав: — Смачного!
— Спасибі,— відповів один з чотирьох, що сиділи за довгим столом.
— Прошу, сідайте ось тут, — запросила Лотте Данкнер, показуючи на стілець у другому кінці столу.
Поки не подали страви, Раду нишком розглядав клієнтів, які не звертали на нього жодної уваги. Лише двоє з трьох чоловіків вечеряли, третій сидів насуплений. Крім них, за столом була сива жінка. Насуплений викликав у Раду найбільшу зацікавленість. То був невиразний головатий чоловік років п'ятдесяти.
Нарешті, Лотте Данкнер принесла вечерю й для Раду.
— А мені не подобається твій шніцель, мадам, — проказав головатий.
— Ти завжди невдячний, пане Фреді. Якби ти не був моїм найдавнішим клієнтом, їй-богу, не давала б тобі більше їсти. Похарчувався б хоч тиждень у ресторані — інакшої заспівав би.
— Чому? Шніцель смачний, — втрутився в розмову Раду, ще раз намагаючись завоювати прихильність хазяйки. — Навіть чудовий!
Чоловічок люто глянув на нього, ворушачи нафарбованими бровами:
— Щось я тебе раніше тут не бачив, пане!
— Сьогодні я вперше. Мені порекомендувала цей пансіон одна приятелька, і не каюсь. Не ображайтесь, але такого шніцеля не покуштуєте навіть у першокласному ресторані.
— Хіба ви коли-небудь їли справжній «шніцель по-віденськи»?
— Звичайно, ви старший за мене, більше знаєте…
Бавлячись ножем і вилкою, Фреді не відповів нічого.