Видно було, він харчується не тільки в пансіоні. На відміну від інших клієнтів, Фреді був одягнений вишукано: добротний костюм, біла сорочка, чепурна краватка. Один з клієнтів, швидко допивши компот, підвівся й вийшов. Сива жінка сумно глянула йому вслід і, зітхнувши втупилася у свою тарілку. Через кілька хвилин усі повечеряли. Сива жінка допомогла господарці прибрати стіл. Запанувала мовчанка. Кожен поринув у свої думки.
— Пані Данкнер, чи не можна замовити каву? — спитав Раду.
— Чому ж ні?
— Щиро вдячний! — А тоді до присутніх — Сподіваюсь, ви не відмовитесь, коли я насмілюсь пригостити вас кавою? Давайте знайомитись.
— Мене зовуть Іон Васілеску, — відрекомендувався головань. Мадам Лотте зве мене Фреді, бо так мене звали тоді, коли я був жокеєм.
— Мене зовуть Ганчану. Валерій Ганчану, — сказав чоловік з масним обличчям.
— Корнелія Мелінте, — ледь чутно прошепотіла жінка.
— Ви де працюєте, товаришу? — поцікавився Ганчану грубим, простудженим басом.
— В Міністерстві закордонних справ. А ви?
— Моя робота не така вже й цікава. Я товарознавець.
— Чому ж! Ваша робота має свою привабливість, — поспішив заспокоїти його Раду.
— О, ваша цікавіша, — зауважив товстун. — Коли ви працюєте в міністерстві, то, певно, знаєте багато недоступного іншим, та й за кордоном довелось, мабуть, бувати.
— В цьому є деяка перевага, — згодився Раду.
— Скільки вам років, пане Менеїле? — поцікавилася Лотте Данкнер.
— Сорок три.
— О, ви ще молодий. Вас жде майбутнє.
— Ви подорожували за кордон? — звернувся Раду до Фреді.
Той, не встряваючи в загальну розмову, мовчки сьорбав каву. Його гоноровита поза свідчила про зневажливе, презирливе ставлення до всього, що його оточувало.
— До цього часу не мав такого щастя, та й в майбутньому не передбачається, — байдуже відповів Фреді. Потім зцідив рештки кави в блюдце й підвівся:
— Мадам Лотте, я, мабуть, завітаю до кав'ярні поворожити. На добраніч!
За ним встали всі. Мадам Лотте швидко відчинила двері.
— Ви яким трамваєм їдете? — спитав Раду в Корнелії Мелінте.
— Я ходжу пішки, бо живу тут недалечко.
— Дозволите вас провести?
— Коли це для вас приємно…
— Ви давно тут харчуєтесь?
— Вже півтора року.
— Мабуть, ви знайомі з усіма клієнтами пані Данкнер?
— Постійних знаю всіх. Але багато приходить раз чи дна, а потім не з'являються.
— Маю на увазі лише постійних. Скажіть, тут усі такі непривітні, як пан Фреді?
— Він один такий дивак.
Видно, Корнелія не дуже охоче говорила про того чоловіка, бо відразу якось насупилась. Проте Раду не відступав:
— Це, мабуть, деякою мірою стосується й інших.
— Може й так… Тепер більшість харчується в громадських їдальнях та ресторанах. А в приватних пансіонах — тільки літні одинаки.
— А ви?
— Я теж не виняток. Ось ви не зможете бути справжнім клієнтом пансіону.
— Чому ви так думаєте?
— Ви не любите самотності, вам швидко набриднуть такі запліснявілі клієнти, як ми.
— Вам подобається самотність?
— Більшість з нас не любить самотності, але що вдієш? Така вже наша доля. Коли ми повертаємося до своїх кімнаток, то нас там ніхто не чекає. Кожен залишається наодинці сам з собою… А потім сон — цілющий, заспокійливий. Вранці на службу, вечором у пансіон. Тут балакають, п'ють каву, курять. Кожен з нас намагається створити про себе гарне враження, приховати перед іншими власне горе. Нікому не хочеться йти рано додому, де чекає самотність.
— Ви десь працюєте?
— Яке це має значення? Робота не страждає через мій примхливий характер.
Розмова набрала не такого напрямку, як бажав Раду. Йому хотілося щось дізнатись про Лотте Данкнер, про того дивака Фреді.
— Всі сьогодні весь вечір мовчали. Може, через мене?
— Боронь боже… Через Фреді. Це така людина…
— Що за людина? — нетерпляче спитав Раду.
— Нестерпна. В нього скалічена душа. Його присутність мене пригнічує, та й не лише мене. Коли хтось, бува, почне розмовляти з сусідом, Фреді негайно кидає в'їдливу репліку. Ми всі боїмось його дратувати.
— Пані Данкнер він теж тероризує?
— Вона його не боїться. Вона з… — Корнелія в замішанні прикусила язика.
— Чому ви замовкли, пані?
— Здається, між ними… Розумієте… Вони живуть обоє…
— Виходить, Фреді й Лотте Данкнер — подружжя?
— Не зовсім…
— Чому ви боїтесь Фреді?
— Ніхто його не боїться. Просто забобонний жах. Він давно не показується ніде. Вдень спить, а вночі розгулює по даху будинку.
— Хіба він сновида?
— Ні, на даху є тераса. Ви не помітили?
— Давно це з ним таке?
— Лотте каже, відтоді, як померла його дружина. Фреді поклявся зовсім не виходити на вулицю.
Деякий час ішли мовчки. На розі вулиці зупинились.
— Ось у тому будинку я мешкаю, — мовила Корнелія. — На добраніч, пане Менеїле!
Раду затримав її руку:
— Всього найкращого, пані Мелінте. Мені б хотілося стати вашим другом…
Жінка нічого не відповіла, й вони розійшлись. Та ледве Раду ступив кілька кроків, Корнелія приглушено попередила:
— Пане Менеїле! Не приходьте сюди більше ніколи. На вас тут чатує небезпека.
РОЗДІЛ 10
Серед свіжих повідомлень в справі «Тітки Аспасії» Раду знайшов відомості про Корнелію Мелінте. Народилась вона 1920 року в сім'ї вчителя Васіле Чіобану. Під час бомбардування столиці в 1944 році батьки її загинули під руїнами будинку. Корнелія закінчила гімназію й одержала диплом учительки. В 1955 році вона вийшла заміж за Михайла Мелінте, вченого з інституту механіки Академії наук. Праці Михайла Мелінте мали важливе державне значення. В травні 1960 року Корнелія Мелінте сповістила и органи державної безпеки про раптове зникнення її чоловіка. Ретельні пошуки не дали жодних результатів. Через два тижні в озері Снагові знайшли труп, у якому Корнелія Мелінте начебто впізнала свого чоловіка. Слідство так і не змогло встановити, чи то був дійсно Михайло Мелінте, чи хтось інший. Не встановлено також, чи невідомого забито, чи то був нещасний випадок або ж самогубство.
Зараз Корнелія Мелінте працює вчителькою природознавства, проживає по вулиці Ласкаріс, № 14.
Богдан зайшов у кабінет, коли Раду саме закінчив читати довідку.
— Вітаю, майоре.
— Здоров, юначе!
— Читав довідку?
— Читав.
— Вона тобі нічого не говорить?
— Мабуть, тоді, коли ми зможемо здати в архів справу «Тітки Аспасії», виясниться й доля Михайла Мелінте.
— Я б на твоєму місці не гаяв часу. Делікатно вивідав би в Корнелії про зв'язок між Лотте-Данкнер, Фреді та зникненням її чоловіка.
— Вона нічого не скаже. Боїться Фреді. Не знаю, що криється під тим забобонним жахом.
— Покажи їй своє посвідчення, пообіцяй захист…
— Це не допоможе. Щось мені не зовсім ясно, для чого Міка затягла мене в той пансіон? Невже готує пастку? Поки що займемся диваком Фреді.
Колишній жокей Леонте Скіліджіу мешкав у Новому Бухаресті на малесенькій вуличці з убогими хатинами. Раду натиснув кнопку дзвінка. Господар саме скубав гуску.
— Ви мене шукаєте? — пробурчав люто, видно не маючи наміру теревенити з незнайомим.
— Так, саме вас. Пройдімо до кімнати, маю невідкладну справу.
Леонте Скіліджіу по-бичачому нагнув голову:
— Хто ви такий? Не маю охоти з вами розпатякувати!
— Я з міліції…
Леонте силувано посміхнувся:
— Так би й сказали відразу.
Зайшли до хати. Квартиру прикрашали дорогі меблі, на полицях срібний посуд. Підлогу покривав справжній бухарський килим.
— Був і я «кимось» у минулому, — мовив господар.
— Це помітно.
Раду знав чимало про господаря. Будучи жокеєм, той часто влаштовував фальшиві гонки й загрібав добрі гроші. Врешті спіймався на шахрайстві. Судили й вигнали. Тепер працює швейцаром у ресторані.