— Ти був колись жокеєм?
— Давно залишив ту професію.
— Точніше скажи, вигнали!
Господар похмуро блимнув очима:
— Що вам треба від мене?
Ти знав жокея на прізвище Іон Васілеску?
Ви питаєте про того божевільного?
— Чому божевільного? Це його прізвисько?
— Яке там прізвисько! Нещасний дійсно збожеволів. Його забрали в лікарню. Коли не помер, то й досі там.
— Давно?
— Років десять тому. Я знав його дуже добре. Одного разу Іона вдарив кінь і поранив йому спину. Їздити він більше не міг і з горя запив. Це й спричинилося до його божевілля.
Раду дістав з кишені фотографію Фреді:
— Впізнаєш його?
Леонте взяв у руки фотографію, мовчки розглядав її якийсь час, потім повернув назад:
— Цього чоловіка я ніколи не бачив.
— Це ж Іон Васілеску!
—Іон Васілеску? Звідки ви взяли?
— Гаразд! Про нашу розмову раджу забути. Зрозумів?
У центральній лікарні Раду дізнався, що Іон Васілеску дійсно там лікувався, одужав і виписався кілька років тому. Проживає на вулиці Мельників, 23.
Раду зайшов до паспортного столу. Там значилося, що Іон Васілеску з вулиці Мельників у 1962 році перебрався на вулицю Західну в будинок № 8, тобто в пансіон Лотте Данкнер. Тут же майор отримав фотографію Іона Васілеску. Між ним і Фреді не було навіть віддаленої схожості. Раду вирішив піти на стару квартиру Іона.
Йому відчинила сама хазяйка квартири.
— Скажіть, тут мешкає Іон Васілеску?
— Він у мене вже зо три роки не проживає. Його забрала до себе тітка в Галац.
Раду показав жінці фотографію Лотте Данкнер:
— Чи не оця пані?
— Саме вона.
— Розкажіть, як вів себе Васілеску.
— Людина він взагалі непогана. Горілка його згубила. Коли Іон прийшов з лікарні, то спочатку не пив, а потім знову за старе, і йому стало погано. Одного разу навіть хотів повіситись, та мій чоловік вчасно витяг його з петлі. Іншого разу Васілеску вискочив голий на вулицю й став приставати до жінок, вигукуючи сороміцькі слова. Тітка обіцяла його лікувати…
— Дякую за розмову, — підвівся Раду з стільця.
— Нема за що, товаришу.
З вулиці Мельників Раду попрямував у відділення міліції по вулиці Західній. Там в обліковій картці значився фальшивий Іон Васілеску, тобто Фреді. Куди ж зник справжній? Невже його знищила Лотте Данкнер разом з тим диваком Фреді? Хто ж вони насправді? А коли справжнього Васілеску знищено, то десь повинно бути знайдено його труп. На запит майора в центральне управління міліції звідти повідомили, що за 1962 рік не було знайдено жодного неопізнаного трупа.
Коли Раду зайшов до себе в кабінет, його негайно викликав полковник Жолдіш:
— Доповідай, Менеїле, що нового в пансіоні Данкнер. Раду в загальних рисах ознайомив шефа з останніми подіями.
— Нам важливо, майоре, дізнатися, коли знищено Baсілеску. Зразу, як його забрала Данкнер, чи пізніше, коли в пансіоні появився Фреді.
— Товаришу полковник! Якщо Іоиа Васілеску знищено відразу, то це має особливе значення. Виходить, Фреді дуже важлива птиця, якщо Лотте Данкнер заздалегідь приготувала йому справжні документи. На жаль, поки що не маємо доказів зв'язку між Фреді, Мікою й тіткою Аспасією. Може, Фреді і є той самий «Гриб», їх резидент.
— Здається, Менеїле, нам досі не вдалося добратись до суті справи. Чогось не догледіли, щось наплутали.
— Нас збила з пантелику бездіяльність шпигунів. Ми все вичікуємо їхніх активних дій.
— Щоб нам тут не помилитися, Менеїле. По-перше, треба трохи більше дізнатися про Корнелію Мелінте. Я доручив Богданові детально розслідувати обставини смерті її чоловіка. Треба встановити, хто така насправді Лотте Данкнер. Ти продовжуй стежити за Фреді та займись Іоном Васілеску. Необхідно знайти його слід.
Раду довго роздумував над долею божевільного Васілеску. «А може, вони взагалі його не вбивали», — зненацька закралась підозра. Раптом у голові блискавкою І майнув інший здогад. Терміново викликавши машину, Раду запхнув до кишені фотографію Іона Васілеску й бігом спустився по сходах вниз.
— В центральну лікарню, — наказав шоферові.— І то якнайшвидше.
Майора провели до кабінету головного лікаря.
— Товаришу головлікар, довелося вас потурбувати.
— Я до ваших послуг.
— Мені необхідно знати, чи не потрапив до вас оцей чоловік, що на фотографії.
— Як його прізвище?
— На жаль, невідоме.
— Зараз покличу Доготару. Він повинен знати.
Лікар подзвонив, і незабаром до кабінету зайшов міцний, дебелий санітар.
— Кликали, товаришу головлікар?
— Скажи, будь ласка, Доготару, ти не знаєш такого хворого?
Доготару, ледь глянувши на фотографію, мовив:
— Це Олару, товаришу головлікар.
— Відколи він у вас знаходиться? — спитав Раду.
— Приблизно два роки. Точніше можна дізнатись у канцелярії.
—Є якась надія на його одужання?
— Це може сказати тільки лікар, котрий лікує хворого.
Викликаний лікар Крістінеску спитав у Раду:
— Ви хворому родич?
— Ні! Запитую в інтересах служби.
— Тоді скажу відверто: шансів на його одужання нема.
— Він до вас потрапив з самого початку, як привезли в лікарню?
— Так. Він дуже бешкетував, коли його привезла родичка в супроводі двох міліціонерів.
РОЗДІЛ 11
— Ви вчитель Даміян?
— Я. З ким маю честь?
— Моє прізвище Менеїле. Я офіцер державної безпеки.
— Чим зможу бути корисним?
— Ви харчуєтесь у пансіоні Данкнер?
— Вже майже чотири роки. Я найдавніший клієнт пансіону.
— Ви? А мені здалось, Іон Васілеску.
— Пан Фреді? Звідки ви взяли? Він появився в пансіоні років зо два тому. Той Фреді трохи пришелепкуватий.
— Проте його дехто боїться.
— Бояться того дивака! Хто вам сказав таку дурницю!
— Корнелія Мелінте. Ви її, мабуть, знаєте?
— Моя колега. Кілька років тому вона втратила чоловіка й стала дуже вразливою. Проте щось мені не віриться, щоб вона боялася того Фреді. Здається, навпаки.
— Чому?
— Недавно я їх бачив обох в одній кав'ярні.
— А мені Корнелія казала, що Фреді поклявся не виходити на вулицю, відколи померла його дружина.
Вчитель невиразно хмикнув. Раду дістав з кишені фотографію справжнього Іона Васілеску:
— Ви коли-небудь зустрічали цю людину?
— Ніколи!
З неба сіялась холодна мжичка. Марчел Коруз, глибоко засунувши руки в кишені вицвілої куртки, з байдужим виглядом тинявся вулицями міста. Зайшов до бару, на газеті написав замовлення на коньяк і каву. Випивши, заховав газету, розрахувався з офіціантом, вийшов і проїхав до вулиці Магістральної. Тут його байдужість щезла, став озираючись поспішати. Біля одного будинку озирнувся востаннє і зник у підворітті. Слідом за ним туди вскочив Опришану, який не відставав од Коруза. Шпигун увійшов до одної з квартир на п'ятому поверсі, на дверях якої висіла табличка:
ІНЖЕНЕР
ВАСІЛЕ ЖЕОРЖЕСКУ
Опришану негайно зателефонував майору Менеїле. Через півгодини Раду зібрав необхідні відомості про інженера. Той працював в одному з інститутів, де випробовували повий сплав надзвичайної міцності для літакобудування. Виходило, шпигуни зацікавились працями інституту й збирали відповідну інформацію через свого спільника. Раду зібрався було йти до полковника з рапортом, як задзвонив телефон. Опришану повідомляв, що тільки-но хтось викинувся через вікно з квартири інженера Жеоржеску.
— Хто викинувся? — спитав Раду.
— Поки що невідомо. Я оце прибіг до телефону вас повідомити. Що накажете?
— Почекай там. Через кілька хвилин прибуде капітан Тудорашку. В міліцію повідомили?
— Повідомили, товаришу майор.
— Поспішай туди, Богдане. Через Міку я мушу бути обережним і чимало справ перекладати на твої плечі.
Богдан піднявся на п'ятий поверх і, пред'явивши посвідчення міліціонеру, котрий стояв на дверях квартири, ввійшов до кімнати. Дізнався, що самовбивця був тестем інженера. Довідавшись про подію, Жеоржеску негайно приїхав додому інститутською машиною. Це був вродливий чоловік років тридцяти з відвертим, щирим поглядом, чого не можна було сказати про його дружину. Вона здавалась егоїсткою. Надто схвильованою і щиро засмученою видалася Богданові Софія Пауліан — дружина самовбивці. Вона сиділа в кріслі, бліда, як мрець, і беззвучно ридала. Капітан міліції ввічливо задавав питання, і Богдану не лишалось нічого, як слухати і занотовувати відповіді. Тестя інженера звали Лівіу Пауліан. Колись він працював зубним лікарем, а останні вісім років — на пенсії.