— Як ви пояснюєте це самогубство? — спитав інженера капітан.
— Не можу дати жодного пояснення. Тесть був цілком здоровий. Він оптиміст, збирався жити до ста років.
— Все-таки якесь пояснення повинно бути.
— Безумовно, тільки я не спроможний його знайти.
— Може, якісь родинні чвари?..
— Як ви могли таке подумати? — образилася дружина інженера. — Ми жили дружно.
— А ви що скажете? — звернувся капітан до вдови. Та лише заперечливо похитала головою і вмилася слізьми.
— Товаришу інженер, чи не отримував тесть останніми днями листів? — спитав Богдан.
— Ні, на його ім'я листи не надходять.
—І ніхто його не відвідував?
— Сьогодні приходив один, за годину перед нещастям, — сказала інженерша.
— А чому ж ти мовчала, Віолетто? — обурився інженер.
— Просто не подумала… Невже тут може бути якийсь зв'язок?..
— Це вже ми розберемось, — обірвав її Богдан. — Ви знали ту людину?
— Вперше бачила.
— Хто йому відчинив?
— Я.
— А як ви з ним порозумілись?
— Він спитав, чи дома батько.
«Коруз спитав? Вона мене вважає за дурня, адже він глухонімий», — здивувався Богдан.
—І що ви йому відповіли?
— Сказала, що батько дома. Він назвав себе Гарсуліаном і попросив покликати батька. Незнайомий передав йому привіт від якогось Овідіу. Потім вони пішли в батькову кімнату, а я — в місто до кравчихи.
— Ви були при розмові вашого чоловіка з тим незнайомцем? — звернувся Богдан до вдови.
— Ні, товаришу, я допомагала внучці готувати уроки.
— Коли він виходив, хто йому відчиняв двері — чоловік чи ви?
— Чоловік. Я спитала Лівіу, хто та людина і чого вона хотіла. Він сказав, що той приходив од його фронтового друга.
— Більше нічого не сказав?
— Ні.
— Що ж сталося потім?
— За чверть години чоловік сказав, що йде по цигарки. Він швидко повернувся. Сів коло нас за стіл, послухав, як читає онучка, і пішов до себе в кімнату. Пізніше, коли прийшла Віолетта, я стала поратися на кухні. Ні я, ні Віолетта не знали, коли трапилось нещастя. Тільки сусід ввійшов і сказав: «Там, унизу…» — Тут вдова розридалася.
— Співчуваю вам… Але скажіть, ви раніше ніколи не бачили тієї людини?
Вдова заперечливо хитнула головою.
— Тесть знав що-небудь про вашу роботу в інституті? — звернувся Богдан уже до інженера.
— Ні. Не знав нічого.
— Товаришу майор, я зробив так, як ви наказали, — доповів працівник оперативної групи Лучіан. — Він глухий, навіть не здригнувся, коли мій хлопчина зірвав «бомбу» у нього за спиною. І німий — з дружиною розмовляє на мигах.
— Ти добре перевірив?
— Запевняю вас.
— Можеш бути вільним. — А потім до Богдана: — Ну, що скажеш?
— Вся ця історія заплутана.
— Всі справи, юначе, якими ми займаємось, заплутані. Але комусь же треба покінчити з цією бандою.
— Слухай, Раду, а якщо Коруз насправді не глухонімий?
— По всіх його документах він значиться глухонімим. І Лучіан от доповідав…
— Гм… Виходить, красуня Віолетта разом з матір'ю нас обдурили. Видно, Коруз не вперше бував у них, і їм добре відома причина самогубства. Якщо повірити, що Марчел Коруз не глухонімий, то ми маємо справу з незвичайним типом. Все життя грати роль глухонімого й ні разу не видати себе, навіть перед власною дружиною… Хай мене дідько забере, якщо ніхто з нас не здригнеться, коли поруч лусне автомобільна шина. Лучіан каже, що Марчел навіть не моргнув, коли в нього за спиною вибухнула «бомба». Невже він має таку велику силу волі?
Не вірю, такої людини нема, тим більше нею не може бути Коруз.
— Отже, інженерша водила тебе за ніс?
— Здається, так.
— Давай глянемо на справу з іншого боку. Коруз глухонімий, а ти згоден, що самогубство Пауліана — наслідок відвідин Коруза?
— Цілком можливо, — зітхнув Раду.
— Еге, схоже на те, що ти бачиш ще й іншу причину самогубства.
— Такої не бачу, але це не заважає припускати…
— Теоретично я теж допускаю, але оскільки я тієї причини не бачу, то доводиться вірити, що до самогубства дантиста спонукали відвідини Коруза.
— Коли глухонімий відвідував дантиста й раніше, то, мабуть, той постачав його даними, які діставав у зятя.
— Але як він міг здобувати відомості, якщо інженер дуже далекий від цієї історії?
— Мабуть, умів вивідувати. Можливо, деякі роботи інженер брав додому, і старий нишпорив у його паперах, навіть фотографував. Правда, при обшуку нічого не знайшли.
— Не дивно. Мабуть, перед смертю встиг усе знищити, щоб не скомпрометувати сім'ї.
— Чому ж усе-таки він наклав на себе руки?
— Дуже просто, — відповів Богдан. — Мабуть, Коруз вимагав у нього таких відомостей, яких той не міг дістати.
— Це припущення правильне, якщо Коруз і раніше навідувався до дантиста.
— Вони могли зустрічатись не лише на квартирі, а й десь у іншому місці.
— А що, як дантист не працював для Коруза? Для чого ж тоді було Марчелу заходити до нього? Хіба що з наміром щось рознюхати… Тоді чому саме до нього — старого діда, а не до інженера, який має в руках усі таємні документи? Ні, я певен, що дантист з Марчелом зналися раніше.
РОЗДІЛ 12
Міка вперше запросила Раду до себе додому. Пообідали, а потім вона запропонувала поїхати до далекого лісу.
— Боже, скільки жінок мені заздрить зараз! — сказала вона, коли поверталися додому.
— Чому? — спитав Раду, вдаючи, що не зрозумів її захоплення.
— Тому, що я ось так їду з тобою в машині.
— Перебільшуєш, мила дівчино. Скоріше, мені заздрять чоловіки. Чи багато таких гарних дівчат можна зустріти в Бухаресті?
— Якщо я тебе коли-небудь застану в цій машині з іншою жінкою, повидряпую очі,— сказала вона, кладучи голову йому на плече.
— Ну, це вже занадто! Якби я був твоїм чоловіком… У мене є чимало друзів, хоч найдорожча моєму серцю ти.
— Це мене не тішить.
— Ось ти, Міко, вже й дома, — зупинив машину Раду.
— Так швидко… Тоді зайдемо до мене, вип'ємо кави.
— Ти пам'ятаєш, о котрій годині ми з тобою розлучились цієї ночі?
— Було вже за третю.
— А о сьомій я вже був у міністерстві. Отже, спав дуже мало…
— Чашка кави тебе освіжить. Мені так важко розлучатись… Коли вже такий стомлений, то не завадить трохи перепочити в мене.
— А що скаже твоя мати?
—Її нема дома. Мати повертається завжди дуже пізно, а частіше залишається ночувати там, куди її кличуть.
Квартира Міки з двох кімнат та вітальні виглядала досить пристойно.
— А у вас тут затишно.
— Так, досить скромно, відповідно до наших достатків.
— Не так уже й скромно. Видно, мати має добрий заробіток.
— Аякже, і коло мерців можна їсти шматок хліба. Правда, мій батько мав невеличку майстерню, де робили труни. Справи в нього йшли добре… Сідай в оце крісло, воно дуже зручне для відпочинку.
— Тут можна навіть заснути.
— Відпочивай, а я тим часом приготую каву… Раду, а коли ти мені дозволиш самій вести машину? — через хвилину спитала Міка із сусідньої кімнати.
— Тобі дуже хочеться?
— А чому ж ні? Гадаєш, я погано виглядатиму за кермом?
— Навпаки, мабуть, дехто скрутить собі шию, оглядаючись услід. Боюсь, що буде багато нещасних випадків.