— Виходить, пошлемо його у вовче лігво, — нахмурився полковник.
— Лише так ми зможемо розплутати цей вузол, — зауважив Богдан.
— Не сумніваюсь. Все ж треба зважити всі за й проти. Але я сам не вирішую. Доповім генералові, постараюся його переконати, — мовив полковник.
Богдан роздягнувся й пірнув у ліжко. Останнім часом спати доводилося дуже мало. Задзвонив телефон.
— Ти вже повернувся? — спитав полковник Жолдіш, — То як вони розлучались? Хоч сльозу зронила?
— Не дуже. Дорогою додому натякала, що я їй подобаюсь.
— Це схоже на неї. Знаєш, чому я тебе потривожив? Мені оце повідомив Пічоруш, що покінчила життя Корнелія Мелінте. Отже, вирушай на місце події. Там знайдеш Пічоруша. Потім зайдеш до мене. Цієї ночі працюватиму допізна. За тобою поїхала машина.
— Слухаю, товаришу полковник.
Коли вийшов на вулицю, машина вже стояла перед будинком.
— Знаєш, куди їхати? — спитав шофера.
— Знаю.
— Поїхали.
Будинок, у якому мешкала Корнелія Мелінте, стояв на Морській вулиці. Там уже юрмився натовп цікавих, жваво обговорюючи подію.
Богдан поволі піднявся на ґанок. Судовий експерт констатував смерть. Корнелія Мелінте вкоротила собі віку дещо незвичайним способом — залізла у ванну і перерізала бритвою вени. Якби не закривавлена вода, можна було б подумати, що вона, купаючись, заснула. Голова схилилась на плече, а невинна усмішка в кутиках рота робила обличчя витонченим — наче смерть принесла їй задоволення.
— Товаришу лейтенант, — звернувся Богдан до міліціонера, — хто вам повідомив про цю подію?
— Ось громадянка, — показав на жінку. — Прошу повторити все так товаришеві капітану, як ви розповідали мені.
— Я на кухні пекла млинці. Не вистачило цукру, я пішла позичити до Корнелії. Двері до її кімнати були напіввідчинені. Подзвонила, але мені ніхто не відповів. Зайшла до кімнати й помітила відхилені двері у ванну. Гукнула — у відповідь мовчанка. Тоді відчинила двері й побачила її мертвою. — Жінка схлипнула й витерла сльозу. — Мене охопив жах. Вискочила надвір і подзвонила всім сусідам.
— О котрій годині це трапилось?
— О пів на восьму.
Богдан глянув на годинник. Була дев'ята вечора.
— Товаришу лікар, — сказав Богдан. — Коли наступила смерть?
— Годин зо дві тому.
— Як ви думаєте, — звернувся до сусідки, — чому вона наклала на себе руки?
Офіцер з міліції простяг папірець і капітан прочитав: «Ніхто не винен у моїй смерті. Мені просто набридло життя. Корнелія Мелінте».
РОЗДІЛ 14
Раду дивився у вікно вагона до тих пір, поки Богдан і Міка не змішались із натовпом, потім полегшено зітхнув і запалив цигарку.
Майже біля кожного вікна спального вагона стовбичили пасажири. Більшість із них були румунські громадяни, які їхали за кордон.
Хоч Раду подорожував за кордон не вперше, тепер, коли потяг мчав крізь морок ночі, наче величезна стріла, радість нової подорожі захмарювалась невідомістю небезпеки, яка чатувала на нього.
Невдовзі він зачинився в купе і заснув.
Розбудило його сонячне проміння, що пробилося в купе крізь нещільно запнуту штору.
Холодний вітер гнав по небу брудні хмари, й вони щоразу затьмарювали сонце.
Раду поголився, помився і, вдягнувшись, вийшов у коридор. Закурив цигарку. Провідник побажав доброго ранку й запропонував каву.
Раптом відчинилися двері сусіднього, купе, і в коридор вийшов високий, худий, сивочубий чоловік у рожевому халаті. За ним — жінка в халаті такого ж кольору. Подружжя розмовляло по-англійськи. Не знаючи тієї мови, Раду тільки вслухався в голоси і, покурюючи, милувався краєвидами за вікном. Потім худий чоловік торкнув його і щось запитав. Раду відповів по-німецьки, що англійської мови не знає.
— Ви говорите по-німецьки? Чудово… Я питав, чи не знаєте, де ми зараз проїжджаємо?
— Не уявляю. Можемо запитати провідника.
— Не варто. Я просто запитав, бо нікуди особливо не поспішаю. Мені все одно, чи їхати, чи стояти.
Зненацька дружина англійця повернулась до них обличчям і, діставши з кишені халата запальничку, швидко припалила цигарку. Раду не встиг навіть піднести їй вогник від своєї. Вона мило йому подякувала, недбало кинула запальничку до кишені й одвернулась. Раду жодним рухом не видав хвилювання, хоч і зрозумів, що гарна запальничка в руках англійки була малесеньким фотоапаратом, таку недавно відібрали в затриманого шпигуна.
— Ви звідки їдете? — спитав англієць.
— З Румунії.
— Ви румун?
— Так.
— Дуже гарно розмовляєте по-німецьки.
— Ви теж.
— Е, в мене інша справа, я вільно розмовляю по-англійськи, по-німецьки, по-французьки, по-іспанськи, по-російськи, по-італійськи.
— А яка ваша рідна мова?
— Шведська. Правда, я нею майже не розмовляю.
— Що ж примусило вас забути рідну мову?
— Я її просто не знав. Мої батьки — шведи, але віддали мене трирічним на виховання до багатої тітки в Нову Зеландію, тому рідною мовою для мене стала англійська.
— А я вважав вас за англійця…
— Багато людей теж такої думки. Отже, ви з Румунії. Чув, що цікава країна. Це правда?
— Видно, ви багато подорожуєте. Чому б не відвідати і мою країну? В нас буває багато туристів.
— Я дійсно подорожую багато, але доводиться їхати не туди, куди хочеш, а — куди треба.
— Розумію, ви ділова людина і їздите туди, куди вимагають справи.
— Я справді комерсант, але подорожую не в своїх інтересах. Мої діла йдуть добре і без мого втручання. Ви, мабуть, здивуєтесь, але скажу вам правду: я людина, мабуть, єдина у всьому світі, яка зберігає невиразні спогади з попереднього життя, в якому їй довелось колись проживати. Ви, певне, вважаєте мене за божевільного?
— Що ви? Мені дуже цікаво слухати вас.
Дамі знову захотілося курити. І цього разу Раду не встиг піднести їй вогник. Клацнула запальничка. Щоб полегшити їй роботу, Раду повернувся в профіль. «Давай, давай, працюй», — усміхнувся.
— Тут необхідно пояснити, — вів далі чоловік. — Я Йоган Ольсон, це моє шведське прізвище. Скажіть, вам ні разу не траплялось таке, що вперше відвідавши якесь місто, ви знаходили там щось рідне, до болю знайоме. Наприклад, вулицю, будинок, пам'ятник?
— Ніколи.
— Це не дивно. Може, з вами таке й бувало, але ви не звертали уваги. Спочатку так було й зі мною. Розповім, як я виявив у себе таку рідкісну властивість. Ще в далекій юності мені часто снились дивні сни. Раз приснилося, наче я з компанією таких, як сам, убили якогось чоловіка і закопали в певному місці. У сні те місце чітко зафіксувала моя пам'ять. Наче це було в якомусь парку за статуєю чоловіка в римській туніці. Уві сні мене переслідував жах, щоб, бува, хтось не відкопав трупа, бо тоді учасників дикого вбивства арештують і покарають. Здавалось би, нічого незвичайного тут нема. Вам теж, мабуть, у житті не раз снились кошмарні сни, але в мене все виявилось надто незвичайно. Сім років тому я подорожував по Італії. Я міг дозволити собі подорож з простої цікавості: побачити інші країни, пізнати життя інших народів, їх звичаї, побут. Мені випала нагода потрапити в місто Бріндісі. Прогулюючись, я відчув, що одна з вулиць мені надто знайома. Я зупинився, придивився уважніше. Так, цю вулицю я колись десь вже бачив. У грудях шалено застукотіло серце. Якийсь хлопчина вийшов з будинку й запитав, кого я шукаю. Мені чомусь стало ніяково, і я пішов далі.
Дама щось гаркнула по-англійськи й пішла в купе, залишивши двері прочиненими.